В жовтні ми чекаємо з друку книжку відомого корейського економіста Ха-Юн Чанґа — «23 прихованих факти про капіталізм». Чанґ розвіює міфи й забобони, які впливають на розуміння капіталізму, та вдало перевертає наші усталені уявлення про нього.

Автор виокремлює 23 факти, що покажуть, як насправді працює капіталістична система, а також підштовхнуть до розуміння, як змусити її функціонувати краще. Сьогодні ми познайомимо вас з прихованим фактом №15 — «У бідних країнах люди підприємливіші, аніж у багатих».

Що вам розповідають

Підприємливість — основа динамізму економіки. Економіка не розвиватиметься, якщо не буде підприємців, які шукатимуть нових можливостей заробляти гроші, створюючи нові продукти і задовольняючи попит. Однією із причин низького динамізму економіки в низці країн, від Франції до тих держав у світі, який розвивається, є недостатня підприємливість. Якщо в бідних країнах усі ті люди, які даремно тиняються без діла, не змінять свого ставлення до життя і не почнуть активно шукати можливостей для отримання прибутку, їхні країни так і не розвиватимуться.

Чого вам не розповідають

Людям, які живуть у бідних країнах, доводиться бути дуже підприємливими, аби лише вижити. На кожного неробу в країні, що розвивається, припадає дві-три дитини, які чистять взуття, й чотири-п’ять вуличних торговців. Бідні країни робить бідними не відсутність підприємницького духу на рівні особистості, а відсутність ефективних технологій і громадянського суспільства, а також сучасних компаній. Дедалі помітніші проблеми з мікрокредитуванням — дрібними позиками, які видаються малозабезпеченим у країнах, що розвиваються, з метою допомогти їм відкрити власний бізнес, — чітко вказують на обмеження індивідуального підприємництва. Підприємництво, особливо в минулому столітті, перетворилося на колективний вид діяльності, тому слабкість колективної організації стала ще більшою перепоною для економічного розвитку, ніж брак підприємницького духу в окремих людей.

Розповідають, що Джордж Буш-молодший, колишній президент США, скаржився, що проблема з французами в тому, що в їхній мові немає слова для позначення підприємництва. Можливо, іспит із французької Буш і не склав би, але він висловив досить поширений англо-американський стереотип щодо Франції як нединамічної країни, що озирається в минуле, країни, де повнісінько ледачих працівників, фермерів, які спалюють овець, пихатих інтелектуалів лівого спрямування, бюрократів, які всюди пхають свій ніс, і зарозумілих офіціантів.

Незалежно від правильності уявлень Буша про Францію, таку думку поділяють багато людей: щоб мати успішну економіку, потрібні підприємливі люди. Тому бідність країн, що розвиваються, також приписують недостатній підприємливості. Подивіться-но на всіх цих чоловіків, що сидьма сидять за одинадцятою за день чашкою м’ятного чаю, — кажуть спостерігачі з багатих країн, — щоб витягнути себе зі злиднів. Цим країнам потрібно більше енергійних ділків і дієвих організаторів.

Однак кожен, хто народився або якийсь час прожив у країні, що розвивається, знає, що підприємливих людей у ній сила-силенна. На вулицях бідних країн можна зустріти чоловіків, жінок і дітей різного віку, які продають усе, що тільки можна вигадати, і те, що вам би ніколи не спало на думку продавати. У багатьох бідних країнах можна купити місце в черзі до візового відділу американського посольства (яке продадуть вам ті, хто перетворив стояння в чергах на професійне заняття), послугу «постежити за вашою машиною» (що означає «утриматися від завдання шкоди вашій автівці») на вуличній парковці, право поставити продуктову ятку на розі (ймовірно, його продасть вам місцевий корумпований поліцейський бос) або навіть ділянку землі для жебракування (продають місцеві бандити). Усе це — продукти людської винахідливості й підприємливості.

У багатих країнах, навпаки, більшість громадян навіть не намагаються стати підприємцями. Здебільшого вони працюють у компанії, де крім них є по кілька десятків тисяч людей, які виконують високоспеціалізовану та вузькопрофесійну роботу. І хоча деякі мріють або навіть марно говорять про те, щоб відкрити власну справу і «бути самому собі хазяїном», мало хто реалізує це на практиці, оскільки підприємництво — справа важка і ризикована.

Отже, у країнах, що розвиваються, люди значно підприємливіші, ніж у розвинених. За даними Організації економічного співробітництва та розвитку, в більшості країн, що розвиваються, 30–50 % робочої сили, яка працює не в сільському господарстві, є самозайнятими особами (а в сільському господарстві ця частка, як правило, ще вища). У деяких найбідніших країнах частка людей, що працюють як індивідуальні підприємці, може виявитися значно вищою: 66,9 % у Гані, 75,4 % у Бангладеш і вражаючі 88,7 % у Беніні. Для порівняння: в розвинутих країнах із власним бізнесом пов’язані лише 12,8 % працівників, які мають справу не із сільським господарством. У деяких країнах ця частка не досягає навіть одного з десяти: 6,7 % — у Норвегії, 7,5 % — у США і 8,6 % — у Франції. Отже, навіть без урахування фермерів (які зробили б цю частку ще вищою), імовірність того, що житель країни, що розвивається, виявиться підприємцем, більш ніж у два рази вища, ніж імовірність, що ним буде представник розвиненої країни (30 % проти 12,8 %).

Ба більше, ті, хто має свій бізнес у багатих країнах, не повинні бути такими само винахідливими, як їхні колеги у бідних. У підприємців у країнах, що розвиваються, постійно відбувається щось непередбачуване. Відключення електроенергії може позначитися на виробничому графіку. Митниця затримує запчастини, необхідні для верстата, ремонт якого і так відкладали через труднощі з отриманням дозволу на купівлю доларів. Сировину постачають невчасно, оскільки вкотре зламалася вантажівка, що потрапила у вибоїну на дорозі. А місцеві дрібні чиновники весь час тлумачать правила по-своєму і навіть вигадують нові, щоб витягнути із вас хабар. Якби середньому американському бізнесменові довелося керувати маленькою компанією в Мапуту або Пномпені, він би й тижня не витримав, стикнувшись із подібними проблемами.

Перед нами явна загадка. Порівняно з багатими державами в країнах, що розвиваються, значно більше людей (відсотково) зайнято підприємницькою діяльністю. Крім того, їх підприємницькі вміння набагато частіше і жорсткіше перевіряються життям, ніж у їхніх колег із багатих держав. То чому тоді ці більш підприємливі країни — бідніші?

Підприємницька енергія бідних людей у бідних країнах, яка здається безмежною, звичайно, не залишилася непоміченою. Дедалі розповсюдженішою стає думка, що рушієм розвитку для бідних країн має бути так званий «неформальний сектор», що складається з малих підприємств, які офіційно не зареєстровані.

Підприємці неформального сектору, як стверджується, ледве перебуваються не тому, що їм бракує розуміння того, що відбувається, і необхідних навичок, а тому, що вони не можуть дістати грошей для втілення своїх ідей. Звичайні банки ставляться до них упереджено, а місцеві лихварі деруть непомірні відсотки. Якщо видати такому підприємцю під розумні відсотки невеликий кредит (відомий як «мікрокредит») на відкриття продуктової ятки, покупку мобільного телефона для здачі його в оренду або на придбання курей, щоб продавати яйця, він зможе визволити себе з бідності. Оскільки ці маленькі підприємства становлять основну частину економіки країни, що розвивається, їхній успіх буде означати успіх загального економічного розвитку.

Рецепт чудовий. Мікрокредитування дозволяє бідним людям вибратися з бідності власними силами, надаючи їм фінансові засоби для реалізації власного підприємницького потенціалу. Водночас підприємці здобувають незалежність і самоповагу, оскільки, щоб вижити, вони більше не покладаються на милостиню від держави та зарубіжних гуманітарних організацій. Позбувшись необхідності субсидувати бідних, уряд відчуває менший тиск на бюджет. Багатство, яке при цьому створюється, позитивно впливає на всю економіку, а не тільки підприємців неформального сектору.

До середини 2000-х популярність мікрофінансування досягла максимуму. 2005 рік був названий ООН Міжнародним роком мікрокредитування. Ініціативу підтримали і члени королівських родин, зокрема королева Йорданії Ранія, і уславлені актриси Наталі Портман та Айшварія Рай. На жаль, увесь цей галас навколо мікрофінансування — це… не більш ніж галас.

Галузь мікрофінансування завжди вихвалялася тим, що її операції залишаються прибутковими без державних субсидій і пожертв іноземних спонсорів, за винятком, можливо, початкового етапу. Деякі аналітики наводять цей факт як доказ того, що бідняки нітрохи не гірші за інших гравців ринку, потрібно лише дати їм шанс. Але, як з’ясувалося, без субсидій держави або іноземних спонсорів, які опікуються мікрофінансуванням, організації змушені стягувати і здирають грабіжницькі відсотки. Якщо організації мікрокредитування не отримують субсидій, то зазвичай їм доводиться встановлювати за кредитами, що вони видають, ставку 40–50 %, а в деяких країнах, наприклад, у Мексиці, ставки доходять до 80–100 %. Небагато компаній отримують достатній прибуток, щоб розрахуватися за позиками, якщо ставки за ними сягають 100 %, тому більша частина кредитів, виплачених організаціями мікрофінансування (іноді до 90 %), була використана для «згладжування споживання»: люди брали позику, щоб заплатити за весілля дочки або відшкодувати тимчасовий провал у доходах через хворобу годувальника. Інакше кажучи, основна маса мікрокредитів іде аж ніяк не на активізацію підприємницької діяльності малозабезпечених верств населення, як задекларовано у меті процесу, а на фінансування споживання.

Що ще суттєвіше, навіть та невелика частка мікрокредитів, які спрямовуються на бізнес-діяльність, не витягує людей із бідності. Спочатку це здається незрозумілим. Малозабезпечені люди, які беруть мікрокредити, розуміють, що вони роблять. На відміну від позичальників у багатих країнах, більшість із них уже має досвід того або іншого бізнесу. Їхня ділова кмітливість максимально відточена відчайдушним прагненням вижити і простим бажанням позбутися бідності. Їм доводиться домагатися дуже високого прибутку, тому що треба виплачувати «ринкову» ставку за кредитами.

То що йде не так? Чому всі ці люди — високомотивовані, з належними навичками і з відчуттям сильного тиску ринку, — докладаючи титанічних зусиль у веденні власної справи, отримують такі жалюгідні результати?

Коли організація, що здійснює мікрофінансування, тільки починає працювати в якомусь населеному пункті, то перша хвиля її клієнтів може збільшити свої доходи — іноді дуже істотно. Наприклад, коли в 1997 році банк Grameen, об’єднавши зусилля з норвезькою телекомунікаційною компанією Telenor, почав видавати жінкам мікрокредити на покупку мобільного телефона для подальшої здачі його в оренду односельцям, ці «телефонні панянки» отримували досить непоганий прибуток: 750–1200 доларів у країні, де середньорічний дохід на душу населення становив майже 300 доларів. Але із часом підприємців, які фінансуються через мікрокредитування, стало багато, і їхні доходи впали.

Жодної проблеми, звичайно, не існувало б, якби постійно розвивалися нові напрямки бізнесу: якщо через перенасиченість ринку якийсь напрямок діяльності стає нерентабельним, ви просто перемикаєтеся на інший. На жаль, існує досить обмежена кількість простих видів діяльності, до яких можуть вдатися малозабезпечені люди в країнах, що розвиваються (враховуючи їхні скромні вміння, вузький асортимент доступних технологій та обмежені фінансові ресурси, які вони в змозі залучити через мікрофінансування). Тому ви, хорватський фермер, який купив за допомогою мікрокредиту ще одну дійну корову, так і продаватимете молоко, навіть якщо станете свідком критичного спаду на місцевому молочному ринку завдяки трьом сотням таких самих фермерів, як ви, які теж продають молоко. Чому? Тому що із тією технікою, організаційними навичками і капіталом, які ви маєте, просто неможливо перекваліфікуватися в експортера, який постачає масло в Німеччину або сир у Велику Британію.

Як ми побачили вище, бідні країни робить бідними не брак первинної індивідуальної підприємницької енергії, якою вони наділені з надлишком. Проблема в тому, що багаті держави стають такими через наявну можливість спрямовувати індивідуальну підприємницьку енергію в колективне підприємництво.

Здебільшого під впливом капіталістичного фольклору (з такими персонажами, як Томас Едісон і Білл Ґейтс), а також новаторської праці Йозефа Шумпетера, професора економіки Гарвардського університету, що має австрійське коріння, наші уявлення про підприємництво занадто просякнуті духом індивідуалізму: підприємництво — це те, чим займаються герої-одинаки, які мають унікальну далекоглядність і цілеспрямованість. Розвиваючи цю думку, ми вважаємо, що будь-яка окремо взята людина, якщо буде дуже старатися, здатна досягти успіху в бізнесі. Але навіть якщо колись так воно і було, таке індивідуалістичне уявлення про підприємництво стає дедалі застарілішим. З розвитком капіталізму підприємництво чимраз більше стає справою колективною.

Почнімо з того, що навіть видатні одинаки, такі як Едісон і Ґейтс, стали тими, ким вони є, тільки тому, що їх підтримувало чимало колективних інститутів: наукова інфраструктура, яка дозволила отримати знання і застосувати їх; закон про компанії та інші закони у сфері підприємництва, які дали одинакам можливість згодом створити компанії з розгалуженою та складною організацією; освітня система, що постачала висококваліфікованих учених, інженерів, адміністраторів і робітників, які стали працювати в цих компаніях; фінансова система, завдяки якій вони змогли залучити величезний капітал, коли треба було розширюватися; патентні закони та закони про авторські права, які захищали їхні винаходи; доступний ринок для продукції тощо.

Крім того, у багатих державах рівень коопераційних зв’язків між підприємствами значно вищий, ніж у бідних країнах, навіть якщо вони працюють у суміжних галузях. Наприклад, сектор молочної промисловості в таких країнах, як Данія, Нідерланди та Німеччина, досягнув значних успіхів лише тому, що свого часу фермери, заручившись підтримкою уряду, організувалися в кооперативи і спільними зусиллями інвестували кошти в переробне обладнання (приміром, машини для збивання вершків) і дослідження зарубіжного ринку. Навпаки, у балканських країнах сектор молочної промисловості розвинутися не зміг, незважаючи на чималі обсяги спрямованих туди мікрокредитів, оскільки всі тамтешні фермери, що випускають молочну продукцію, спробували виробляти її самостійно.

На жаль, більшість країн, що розвиваються, підприємці яких віддають перевагу індивідуальним, а не колективним формам підприємництва, не можуть похизуватись такими здобутками. У багатих країнах підприємництво, навіть на рівні фірм, стало справою не окремих особистостей, а цілих колективів. Небагатьма компаніями сьогодні керують харизматичні сміливці та стратеги, подібні Едісону або Ґейтсу. Як правило, їх очолюють професійні менеджери.

За останні сто років герой-підприємець поступово став рідкістю, а новаторство у виробництві продукції, застосуванні технологічних процесів і маркетингу ставало дедалі більш «колективістським» за природою. Але, незважаючи на це, після Другої світової війни економіка розвивалася швидшими темпами, порівняно з довоєнним періодом. Так, у Японії фірми спеціально розробили механізми використання творчого потенціалу працівників навіть найнижчої ланки — робітників конвеєра. Багато хто частково приписує успіх японських компаній цій ідеї. Якщо ефективне підприємництво колись і було чисто індивідуальним явищем, то щонайменше в останнє століття воно таким бути перестало. Колективна здатність створювати ефективні організації та інститути й управляти ними сьогодні значно більше впливає на процвітання держави, ніж енергія і навіть таланти окремих її представників.

Якщо ми не відмовимося від міфу про героїчних підприємців-одинаків і не почнемо допомагати їм створювати інститути й організації для колективного підприємництва, то бідні країни ніколи не зможуть вибратися зі злиднів.

Поділіться своїми враженнями
в соцмережах

Що ви думаєте з цього приводу?

  Подписаться  
Уведомление о
Відгуки (0)
Топ кращих книг

Хочу отримувати
нові статті

Схожі публікації