«Будь ласка, хай це все швидше скінчиться.

Я не готовий, щоб усе це скінчилося.

Я починаю плакати.

Нарешті, притулившись до стіни, я дозволяю собі це»

За свою кар’єру тенісист Андре Агассі виграв 60 турнірів, став першою ракеткою світу та олімпійським чемпіоном. І водночас, попри всі ці досягнення, Агассі ненавидів теніс, займатися яким його примушував батько.

«Я заробляю тенісом собі на хліб, хоч теніс я й ненавиджу — ненавиджу люто та всією душею. І завжди ненавидів», пише тенісист у своїй біографії.

Сьогодні ми публікуємо перші сторінки з книжки Андре Агассі «Відкритий», де він розповідає про те, як виглядали його тренування з батьком.

Мені сім років. Я розмовляю сам із собою, бо мені лячно і я — єдина людина, яка мене слухає. Я бубню собі під носа: «Годі, Андре, здавайся. Кинь ракетку та йди з корту, негайно. Йди додому і з’їж щось смачненьке. Пограйся з Ритою, Філі чи Тамі. Посидь із мамою, подивися, як вона в’яже чи складає пазл. Чи не кльово це? Чи не справжній це рай на землі, Андре? Просто здатися? Більше ніколи не грати в теніс?».

Та я не можу. За це батько заганяє мене по хаті з ракеткою в руці, але не це головна причина: щось усередині мене, якась глибока невидима сила, не дозволяє мені.

Я ненавиджу теніс, ненавиджу його люто, та все одно граю, граю весь ранок та весь день, бо іншого вибору не маю.

Я й хотів би припинити, та не можу. Я благаю себе припинити, але все одно граю, і ця прірва, цей конфлікт між тим, чого я хочу та що насправді роблю, і є суттю мого життя. Цієї миті моя ненависть до тенісу концентрується на «драконі» — машині для подачі м’ячів, яку спеціально модифікував мій вогнедишний батько. Чорний наче ніч, на великих гумових колесах, із написом «PRINCE» великими друкованими білими літерами, цей «дракон» на перший погляд нічим не відрізняється від стандартної машини, встановленої в кожному американському тенісному клубі, але насправді мій дракон — це жива істота, що зійшла зі сторінок коміксів. 

Мій тато умисне зробив дракона таким лячним. У нього дуже довга шия з алюмінієвої трубки, вузька алюмінієва голова, що відскакує назад щоразу, коли дракон стріляє в мене. Тато також поставив дракона на підставку й підсунув його просто до сітки, щоб він нависав наді мною. Для своїх семи років я був досить низеньким, а ще постійно горбився, та й тато двічі на місяць стриг мене «під горщик». Перед обличчям дракона я здаюся крихітним. Я й почуваюся крихітним. Безпомічним. Батько хотів, щоб дракон був вищим за мене не просто для того, щоб я його поважав та боявся. Він хоче, щоби м’яч із пащі дракона приземлявся біля моїх ніг так, ніби його скинули з літака.

Траєкторія м’ячів така, що відбити їх традиційними ударами неможливо: кожен м’яч я маю відбивати на злеті, бо інакше він підскочить над моєю головою. Та моєму татові й цього недостатньо. «Бий раніше, — кричить він. ― Бий раніше!» Батько усе повторює двічі, а то й тричі — а іноді й по десять разів. «Сильніше, — горланить він, — сильніше!»

Кожен м’яч, що перелітає через сітку, приєднується до сотень інших, що вкривають килимом корт. Ні, не сотень — тисяч. Їхній потік нескінченний. Мені немає куди зробити навіть крок — м’ячі повсюди, та ставати на них мені не можна, бо для батька це недопустимо. Варто мені стати на м’яч, і тато починає репетувати так, ніби я розчавив йому око.

Кожен третій м’яч із пащі дракона б’ється об інший, що вже лежить на землі, та летить у якомусь непередбачуваному напрямку. Я вираховую його траєкторію останньої миті, відбиваю раніше та відправляю над сіткою. Я знаю, що це не просто рефлекс. Я знаю, що небагато дітей у світі можуть так швидко зреагувати на м’яч і відбити його. Та я не пишаюся цим, мене за це ніхто не похвалить.

Кожен відбитий м’яч — це мій обов’язок. Кожна моя помилка — це неприпустима катастрофа.

Тато каже, якщо я відбиватиму по 2500 м’ячів щодня, то за тиждень це буде вже 17 500, а за рік на моєму рахунку буде вже близько мільйона м’ячів. Він вірить у силу математики. Хлопчик, який відбив мільйон м’ячів, стане непереможним.

Тато нависає наді мною. Він горлає мені на вухо. Недостатньо просто відбити кожного м’яча, що вилітає з пащі дракона: тато вимагає, щоб я бив сильніше та швидше, ніж дракон. Якщо подумати, то дракон багато в чому схожий на батька. Тільки батько ще гірший. Дракон принаймні стоїть переді мною там, де я його бачу. Тато же стоїть позаду, де я практично ніколи не бачу його, а лише чую, як він верещить мені на вухо, день і ніч.

Ніщо так не вибішує батька, як м’яч, що потрапляє в сітку. Його дратує, коли м’яч виходить в аут, він верещить, коли м’яч торкається задньої лінії, та коли м’яч летить у сітку, тато просто скаженіє. Помилки — це погано, але сітка — це взагалі недопустимо. Тато раз у раз мені товкмачить: «Сітка — це твій найстрашніший ворог». Мого найстрашнішого ворога тато підняв на п’ятнадцять сантиметрів вище, ніж вимагають правила, щоб ускладнити мені завдання ще більше. Якщо я впораюсь із завищеною сіткою, то одного дня на Вімблдоні я точно впораюся зі стандартною. І нікого не хвилює, що я не хочу грати на тому Вімблдоні. Мої бажання нікого не цікавлять.

«Бий сильніше, — репетує тато. — Бий сильніше». Рука, здається, от-от відвалиться. Я хочу спитати: «Ще довго, па?». Але мовчу. І роблю те, що мені кажуть. Один з ударів такий потужний та чистий, що я навіть сам дивуюся. І хоч я ненавиджу теніс, мені подобається те відчуття, коли удар ідеальний. Лише в цьому я можу знайти спокій. 

За обідом тато іноді зривається з місця та починає демонструвати удари. «Фідпрацьовуй удари з льоту, — кричить він своїм кумедним акцентом. За походженням вірмен, народжений в Ірані, тато розмовляє п’ятьма мовами, але жодної не знає добре, тому говорить із сильним акцентом. Звук «В» у нього виходить іноді як «ф», тому я часто чую команду «фідпрацьовуй». З усіх його команд ця найулюбленіша. Він її повторює стільки разів, що потім я чую її й уві сні. «Фідпрацьовуй з льоту. Фідпрацьовуй з льоту». Я фідпрацював стільки ударів з льоту, що більше не бачу корту. 

Нарешті тато визнає, що м’ячів уже забагато. Якщо мені немає куди робити крок, я не зможу досягти цільової позначки у 2500 м’ячів. Тато вмикає вентилятор — гігантську машину для сушіння корту після дощу. Ми живемо в Лас-Вегасі, штат Невада, тому дощів тут практично немає. Тож батько використовує цей вентилятор для того, щоб здути з корту м’ячі. Як і дракон, цей вентилятор теж зазнав певних татових модифікацій, перетворившись на «демонолятор». Він з’являється у моїх найперших спогадах: мені п’ять років, мене забирають із дитсадка, я їду з батьком до зварювального цеху. Там я спостерігаю, як він створює цю моторошну пекельну машину, схожу на газонокосарку, яка здатна одним подихом здути сотні м’ячів. Задувши всі м’ячі в кут, тато невеличким совком збирає їх у металеві відра для сміття. Корм для дракона готовий.

agassi_2

«Чого вирячився? Бий! Ану бий!» Плече викручує. Я більше не можу бити. Але відбиваю ще три. Я більше й хвилини не витримаю. Але витримую ще десять. У мене з’являється ідея. Я ніби ненароком відправляю м’яч високо через паркан. Мені вдається зачепити його дерев’яною частиною ракетки, тому це справді було схоже на помилку. Я до цього вдаюся, коли мені потрібна перерва, і я, напевне, ще той тенісист, якщо можу навмисно помилитися, коли того захочу. Тато чує, як м’яч ударяється об дерево, та підводить очі. Він проводжає поглядом м’яч. Потім лається. Але він чув, що м’яч торкнувся дерева, тому знає, що це було випадково. Тато йде геть із двору.

В мене є чотири з половиною хвилини, щоб віддихатися та подивитися на яструбів, які ширяють по небу наді мною. Батько полюбляє стріляти в яструбів з рушниці. 

Тато каже, що не любить яструбів, бо вони полюють на мишей та інших беззахисних істот у пустелі. Його дратує думка про те, що сильні знущаються над слабкими. На риболовлі так само: виловивши рибу, він цілує її у вкриту лускою макітру та викидає назад у ставок. Звісно, коли він полює на мене, йому мене не шкода. Він спокійно дивиться, як я відчайдушно ковтаю повітря, звисаючи з його гачка. Він не помічає аналогії. Йому на це все взагалі начхати. Йому не збагнути, що я найбеззахисніша істота в цій забутій Богом пустелі. Цікаво, чи змінилось би щось, якби він це усвідомив?

Тато повертається на корт, жбурляє м’яч у відро та помічає, що я спостерігаю за яструбами. Його погляд суворий. «Якого біса ти завис? Ану припини думати. Ніяких довбаних думок!» Сітка — мій найстрашніший ворог, а думки — смертний гріх. Тато вважає, що думки — це джерело всіх бід, бо думки — це протилежність до дій. Коли він помічає, що я задумався і зависаю на тенісному корті, він реагує так, ніби зловив мене на кишеньковій крадіжці.

Я часто думаю про те, як мені припинити думати. Цікаво, може, батько біситься, бо я за своєю природою ― людина мрійлива? А можливо, це він усім своїм верещанням зробив із мене мрійника? А може, мої думки про будь-що, крім тенісу — це взагалі моя захисна реакція? Хотілося б так думати.

118 переглядів

Поділіться своїми враженнями
в соцмережах

Що ви думаєте з цього приводу?

  Подписаться  
новее старее большинство голосов
Уведомление о
Відгуки (0)
Медведенко

Хочу отримувати
нові статті

Схожі публікації