«Клітка короля» Вікторії Авеярд — третя частина циклу «Багряна королева», фентезійної саги про світ, де живуть люди зі срібною та багряною кров’ю. Перші —  народжені для того, панувати. Люди з багряною кров’ю приречені бути рабами. От тільки Мара, головна героїня цієї оповіді не вписується в жодну зі схем — багряна дівчина з силами срібних. Опинившись у клітці королівського палацу й віддавшись на ласку короля, Мара потряпляє у вир придворних інтриг, маніпуляцій і несподіваних політичних союзів. Тим часом її друзі на волі розгортають масштабну боротьбу.

Сьогодні ми публікуємо перші сторінки з «Клітки короля» — Мара вже в палаці, замкнена й налякана. То чого чекати далі?

 

——————————————————————————————————————————————

Я ніколи не лишаюся на самоті. Тюремники ніколи не йдуть. Чергують по двоє, дивляться, придушують, затикають моє єство. Досить замкнути двері — і нікуди я звідси не виберуся. Я й дверей не можу дістатися — мене одразу відкидають на середину кімнати. Вони сильніші, ніж я, і не втрачають пильності ні на мить. Я можу сховатися від їхніх поглядів тільки в маленькій лазничці, викладеній білою плиткою, із золотими трубами і загрозливою смугою німого каменю на плінтусі. Цих перлисто-сірих плит достатньо, щоб у мене заболіла голова і стислося горло.

Та хай би як мене дратувало невпинне чування охорони, я не готова задихнутися на підлозі в лазничці заради кількох зайвих хвилин спокою.


Дивина та й годі: раніше я думала, що я найбільше боюся лишитися самою. Тепер я ніколи не лишаюся на самоті, і мені ще ніколи не було так страшно.

Я вже чотири дні не відчувала своєї блискавки.

П’ять. Шість… Сімнадцять… Тридцять один.

*

Кожен день — це нова зарубка на стіні біля ліжка: я виделкою вишкрябую плин часу.

Моя клітка зручна й добре умебльована, із м’яким ліжком, книжковою шафою з нудними фоліантами, кількома стільцями, столиком для їжі й навіть тонкими фіранками. Усе тут у нейтральних відтінках сірого, коричневого й білого, мовби з кімнати висмоктали кольори — так, як Арвени висмоктали мою силу.

Я поступово звикаю спати сама, ось тільки без Кела мене знову починають переслідувати жахіття. При мені немає нікого, кому я була б небайдужа, хто прогнав би страхи. Щоразу, як прокидаюся, я торкаюся сережок у вусі й називаю кожен камінець: Брі, Тремі, Шейд, Кілорн. Брати по крові та духу. Троє живі, один — привид.

Якби ж то в мене була ще й сережка з тієї пари, яку я подарувала Ґісі, аби й від неї щось було… інколи вона мені сниться. Нічого конкретного, тільки її обличчя й волосся — темне, з червоним відливом, як пролита кров. Її слова переслідують мене наполегливіше, ніж будь-чиї. «Колись прийдуть і все в тебе повідбирають». Вона мала рацію.

Дзеркал тут немає, навіть у лазничці. Але я й так знаю, як на мене впливає це місце. Годують щедро, навантажень немає, але обличчя марніє. Під шкірою прорізаються гострі кістки, я худну й худну. Робити тут особливо нічого, знай собі спи й читай нортинські податкові кодекси, але я постійно виснажена. 

 

Від найменшого доторку розквітають синці. Я весь час мерзлякувато тремчу, але нашийник пече. Може, мене б’є гарячка. Може, я помираю. А мені навіть сказати про це нема кому. Буває, що днями ні з ким навіть словом перекинутися. Мені приносять їжу і воду, тюремники змінюються, та й усе.

Ніхто не приходить повитріщатися на дівчину-блискавку і позловтішатися. Навіть Мевен.

Арвени зі мною не розмовляють. Вони не кажуть, як їх звати. Тож я вигадую їм імена. Старша пані, нижча за мене, з тонкими рисами обличчя й гострими, проникливими очима — Кицька. Чоловік із круглою білою макітрою, такий же лисий, як і решта його клану, — Яйцеголовий. У Тріо шиєю збігає татуювання у вигляді трьох рисок, мовби хтось пазурями провів. А зеленоока Конюшина, дівчина десь мого віку, непохитна у виконанні своїх обов’язків. Вона — єдина, хто не боїться зустрітися зі мною поглядом.

Коли я зрозуміла, що Мевен хоче мене відвоювати, то чекала на біль чи пітьму. Ба більше, я чекала, що бачитиму його і страждатиму під його пекучим поглядом. Натомість я не отримую нічого — відколи мене притягли сюди й поставили на коліна. Тоді він сказав, що моє тіло побачать усі. Але кати не прийшли. Якщо це й є моя кара, то якась вона нуднувата. Мевенові бракує уяви.

Мевен багато місяців благав мене повернутися, лишаючи скривавлені записки. Він сподівався купити мене за трупи, за тіла мертвих. Я думала, що нізащо не погоджуся, навіть за порятунок тисячі невинних життів. А тепер жалкую, що не погодилася давним-давно, ще до того, як він почав полювати на тих, хто справді мені дорогий — розумів-бо, що їх я рятуватиму. Розумів-бо, що на менше, ніж Кела, Кілорна, родину мою я не сторгуюся. Заради їхніх життів я готова віддати все.

Він, мабуть, розуміє, що катувати мене марно. Навіть глушником, машиною, що обертає мою блискавку проти мене ж і шматує мене нерв за нервом.

Що йому до моїх мук? Він — добрий учень своєї матері. Юний король лишився без нещадної ляльководки, і це єдине, що мене трохи заспокоює. Доки я нидію тут днями і ночами, він сам править королівством. Елара Мерандус не скеровує його руки, не прикриває йому спини.

Я вже місяць не дихала свіжим повітрям і майже місяць не бачила нічого поза цією кімнатою і куцим краєвидом за вікном. Цей сад забутий, облишений. Точнісінько як я.

Ні, — гарикаю я сама на себе.

По мене прийдуть.

Я дозволяю собі на це сподіватися. Щоразу, як прочиняються двері, у мене серце завмирає. Якусь мить я сподіваюся побачити там Кела, Кілорна, Фарлі, а може, й Бабцю з чужим лицем. Та хоч би й полковника. Я навіть від його багряного ока заридала би від щастя. Тільки ніхто по мене не з’являється. І не з’явиться.

Жорстоко дозволяти собі сподіватися: надіям тут не місце. І Мевен це розуміє.

Коли сонце сідає, звістуючи кінець тридцять першого дня в темниці, я розумію, що він замислив.

Він хоче, щоб тут я зогнила. Зів’яла, усіма забута.

Я дотримуюся звичного розпорядку, який виробила для себе за останній місяць за ґратами. Прокидаюся. Одразу про це жалкую. Отримую сніданок. Втрачаю апетит. Їжу забирають. Одразу про це жалкую. Жбурляю склянку геть. Одразу про це жалкую. Знімаю постіль. Інколи рву простині, інколи при цьому кричу. Одразу про це жалкую. Пробую книжку почитати. Втуплююся у краєвид за вікном. Втуплююся у краєвид за вікном. Втуплююся у краєвид за вікном. Отримую обід. Усе повторюється.

Я — дівчина зайнята.

Чи, може, треба казати «жінка»?

Вісімнадцять — довільна межа між дитинством і дорослим життям. Мені вже кілька тижнів як виповнилося вісімнадцять. 17 листопада. Цього, звісно, ніхто навіть не зауважив.

У всьому цьому палаці-темниці це небайдуже лише одній особі. Але й він, на щастя, мене не навідав. Це — єдине, що мене тішить. Доки мене тримають тут, серед найстрашніших із відомих мені людей, мені не доводиться терпіти його присутності.

Бодай до сьогодні.

Цілковиту тишу навколо мене розриває не вибух, а клацання, уже знайомий звук, із яким прочиняються двері. Це не за розкладом. У мене у венах бушує адреналін, серце калатає. Якусь мить я знову дозволяю собі сподіватися.

Я уявляю, хто може бути по той бік дверей.

Мої брати. Фарлі. Кілорн.

Кел.

Сподіваюся, це Кел. Я хочу, щоб його вогонь пожер і це місце, і всіх його мешканців. Але чоловік, що стоїть по той бік, мені незнайомий. Упізнавана тільки форма — чорний стрій, срібні деталі. Вартовий, безіменний, неважливий. Він заходить у темницю й притримує двері. 

Офіцер нічого не каже, мовчки втуплюється у підлогу. Вичікує.

І тут заходить вона, уся така в сукні з голок. Срібні коси зачесані й заплетені, прикрашені коштовностями у формі корони, до якої вона така спрагла.

Я здригаюся, її забачивши. Вона тримається як королева, хоча ще не здобула цього титулу, досконала, холодна, різка. Але — ще не королева. Я це одразу розумію.

— Євангеліно, — шепочу я, докладаючи зусиль, щоб голос не зірвався від страху й незвички.

Погляд її чорних очей ковзає по мені ніжно, як батіг. Вона оглядає мене з голови до п’ят і з п’ят до голови, відзначаючи кожен ґандж, кожну слабкість. Врешті її погляд спиняється на нашийнику, на гострих металевих зубцях. Вона несито кривиться від відрази. Їй нічого не вартує стиснути нашийник і ввігнати шипи мені в горло, щоб я спливла кров’ю.

— Пані Самос, вам сюди не можна, — каже Кицька, що й далі стовбичить між нами. Її зухвальство мене дивує.

Коли Євангеліна переводить погляд на тюремницю, її гримаса стає ще зневажливішою.

— Думаєш, я зважилася би порушити наказ короля, мого нареченого? — Вона силувано холодно сміється. — Я тут за його наказом. Він наказав привести бранку. Негайно.

Кожне слово завдає мені болю. Місяць у темниці раптом видається мені закоротким. Мені хочеться схопитися за стіл, і хай Євангеліна мене тягне звідси силою. Але навіть самотність не зламала моєї гордості. Бодай поки що.

І не зламає, — нагадую я собі. Тож я підводжуся на слабких ногах, хоча суглоби болять, а руки тремтять. Ще місяць тому я напала на Євангеліниного брата, озброєна самими тільки зубами. Я намагаюся прикликати все, що лишилося від того завзяття, просто щоб виструнчитися.

Але Кицька не зрушує з місця, тільки повертається до Тріо й перехоплює погляд свого двоюрідного брата.

— Нам не сповістили. Це не за протоколом.

Євангеліна знову сміється, зблискують білі зуби. Її посмішка прекрасна і люта, як клинок.

— То ви порушуєте мій наказ, стражнице Арвен?

Арвени знають, що їхню гнітючу тишу не можна обернути проти Самосів, а проти майбутньої королеви — і поготів. Тріо супиться й люто зиркає на Кицьку, яка врешті гучно зітхає й відходить. Вона здається.

 

— Я цього вам не забуду, — муркоче Євангеліна.

Під її пекучим поглядом я — як облуплена. Ми мовби лишаємося сам на сам, хоча насправді нас оточують охоронці й офіцери.

Євангеліна мене знає, знає, що я таке, на що я спроможна. Я ледь не вбила її в Мисці кісток, але вона втекла, злякалася мене і моєї блискавки. А ось тепер вона явно нічого не боїться.

Я рішуче роблю крок уперед. До неї. До благословенної пустки навколо неї, що дозволяє їй зберегти свій навик. І ще крок. На волю, до електрики. Чи одразу я відчую повернення навику? Чи хлине він до мене, як потік? Мабуть. Напевно.

Ось тільки її гримаса перетворюється на посмішку. Вона робить ті самі два кроки назад, і я ледь не шкірю зуби.

— Розкатала губу, Барров.

*

Вони тягнуть мене точнісінько як у той день, коли я сюди прибула, — Кицька міцно стискає ланцюга, прикутого до нашийника.

Мені й цього разу не зав’язують очей. І не намагаються мене заплутати. Із наближенням до точки призначення переходи стають знайоміші — у минулому житті я вільно ходила цими коридорами й галереями. Тоді я не відчувала потреби їх запам’ятовувати, а тепер подумки намагаюся скласти мапу палацу. Якщо я збираюся вибратися звідси живою, то мені точно треба знати план палацу…

Поділіться своїми враженнями
в соцмережах

Що ви думаєте з цього приводу?

  Подписаться  
Уведомление о
Відгуки (0)

Хочу отримувати
нові статті

Схожі публікації