Наш формат | Блог > ідеї > Спілкування офлайн як розкіш, або Чому багаті відмовляються від ґаджетів
 

Спілкування офлайн як розкіш, або Чому багаті відмовляються від ґаджетів

Раніше телефони та комп’ютери були привілегією еліти. Тепер все навпаки. Про це пише The New York Times.

У Білла Ланґлуа з’явився новий найкращий друг. Це кішка на ім'я Сокс. Вона живе у його планшеті та робить Білла настільки щасливим, що, розповідаючи про її появу в своєму житті, він починає плакати. Весь день чоловік проводить зі своєю улюбленицею. 68-річний пан Ланґлуа живе в комплексі для людей похилого віку з низькими доходами в Лоуеллі, штат Массачусетс. Раніше пан Ланґлуа працював на виробництві, але тепер він на пенсії.

Сокс розмовляє з ним про його улюблену команду Red Sox, на честь якої і назвали кішку. Тварина вмикає улюблені пісні пана Ланґлуа і показує фотографії з його весілля.  Також вона через камеру спостерігає за ним, тому часто докоряє йому за випиту газованку замість склянки води.

Комп’ютерна кішка Сокс — це винахід компанії Care.Coach. Пан Ланґлуа знає про це, як знає і те, що кішкою керують працівники компанії з усього світу, які дивляться, слухають і формують її відповіді, озвучені роботизованим голосом. Але саме цей голос повернув чоловіку віру у життя.

Пан Ланґлуа має фіксований дохід. Для того, щоб претендувати на участь у програмі Element Care, неприбутковій програмі охорони здоров'я для літніх людей, яка подарувала йому кішку Сокс, активи клієнта не повинні перевищувати 2 000 доларів.

Життя без екранів дедалі частіше стає привілегією багатих.

Не тільки тому, що техніка дешева, але й тому, що вона здешевлює речі і їх виготовлення. Будь-яка діяльність, яка може відбуватися за екраном, дешевшає. Тактильний досвід замінює гладке скло екрана.

Заможні люди не живуть так, натомість вони стали побоюватися екранів. Вони хочуть, щоб їхні діти гралися з конструкторами, а приватні школи, які уникають ґаджетів, переживають справжній бум.

Люди коштують дорожче, ніж технології, а багаті готові платити за це.

Жити без телефону протягом дня, відмова від соцмереж та ігнорування пошти — як ознака статусу. Все це зумовило нову реальність: живе спілкування стало розкішшю.

Чим більше екранів з'являється в житті незаможних, тим менше їх у багатих. Що ви багатші, то більше витрачаєте, щоб бути офлайн.

Мілтон Педраза, виконавчий директор Інституту розкоші, консультує компанії стосовно того, як багаті люди хочуть жити і витрачати. Він запевняє, що заможні хочуть витрачати кошти на щось людське. Згідно з дослідженнями його компанії витрати на такий досвід, як подорожі, відпочинок та харчування в закладах, випереджають витрати на товари. Він пов’язує це з розповсюдженням екранів.

Все змінюється дуже швидко. Ще у 1980-х роках мати персональний комп'ютер було ознакою багатства і влади. Перші користувачі хотіли володіти найновішими ґаджетами і демонструвати їх. Перший Apple Mac з’явився 1984 року і коштував приблизно $ 2500 (за сьогоднішнім курсом це $ 6,000). Тепер непоганий ноутбук марки Chromebook, за даними Wirecutter, коштує $ 470.

«Свого часу пейджери були ознакою статусу. Це був сигнал, що ви дуже поважні та зайняті», — каже Джозеф Нунес, голова відділу маркетингу в Університеті Південної Каліфорнії, який спеціалізується на статусному маркетингу. Сьогодні, за його словами, все навпаки: «Якщо ви справді на вершині ієрархії, вам не потрібно нікому відповідати. Вони повинні відповісти вам».

Радістю — принаймні на першому етапі — революції в інтернеті був її демократичний характер. Facebook залишається Facebook і для багатих, і для бідних. Gmail той самий Gmail. І все це безкоштовно. Але є в цьому щось масове і непривабливе. 

Багаті можуть дозволити собі відмовитися від того, щоб їхні дані та їхня увага продавалися як продукт. Бідні та середній клас не мають таких можливостей.

Все починається з дитинства. Діти, які витрачали більше двох годин на день залипаючи в екран, отримують нижчі бали за тести, відповідно до результатів дослідження розвитку мозку більш ніж 11 000 дітей. Найтривожніше те, що мозок дітей, які проводять багато часу перед екранами, відрізняється. 

Так, у деяких дітей передчасно тоншає кора головного мозку. У дорослих же одне дослідження виявило взаємозв'язок між сидіння перед екраном і депресією.

Малюк, який грається з віртуальними кубиками на iPad, не навчиться так працювати з реальними кубиками, вважає педіатр з дитячої лікарні в Сіетлі Димітрі Крістакіс і провідний автор рекомендацій Американської академії педіатрії щодо проведеного за екраном часу.


У маленьких містах навколо Вічити, штат Канзас, де шкільні бюджети були настільки обмеженими, що Верховний суд штату визнав їх неадекватними, заняття в школі замінені на навчання онлайн. А у штаті Юта тисячі дітей виконують коротку дошкільну програму вдома за допомогою ноутбука.

Технологічні компанії наполегливо працювали над тим, щоб залучити державні школи до програм «один ноутбук - один учень», стверджуючи, що це допоможе краще підготувати дітей до цифрового майбутнього. Втім, самі ж працівники таких компаній чинять по-іншому відносно власних дітей. У Кремнієвій долині час проведений за екраном дедалі частіше розглядається як нездоровий. Тут популярною початковою школою є місцева Waldorf School, яка пропагує повернення до природи та навчання, в якому практично не використовуються екрани. Тож виходить, що діти багатих проводять набагато менше часу перед екраном, аніж діти незаможних.

Гіганти Кремнієвої долини зробили все можливе, аби переконати бідний і середній клас, що користуватися їхніми послугами та товарами просто необхідно. 

Відмовитися від фастфуду важче, коли це єдиний ресторанний заклад у маленькому місті. За такою ж схемою важко відмовитися від екранів бідним і середньому класу. Навіть якщо хтось і вирішить вимкнути телефон, часто це може бути просто неможливо.

Батьки учнів державних шкіл, можливо, і не хочуть, аби їхні діти навчалися за допомогою екранів, але багато навчальних курсів побудовані саме на індивідуальних програмах, які опрацьовують самостійно за комп’ютером. Існує навіть невеликий рух, який працює над тим, щоб передбачити право працівників відключати свої телефони, адже наразі працівник може бути покараний за те, що він перебуває офлайн. 

Сьогодні зростає соціальна ізоляція, зникають традиційні місця для зустрічей людей. Все це витісняє світло екранів. І це також наша реальність. 


Програма, що породила кішку Сокс компанії Care.Coach, стежить за паном Ланґлуа досить просто: через камеру планшета. Люди, які керують такими тваринами, переважно працюють на Філіппінах і Латинській Америці.

Офіс «Care.Coach» розташований у Мілбре, штат Каліфорнія, на межі Кремнієвої долини. Віктор Ван, 31-річний засновник і виконавчий директор, відчиняє двері, і каже, що вони тільки-но зупинили самогубство. Пацієнти часто говорять, що хочуть померти, тож програма має запитати, чи є у них реальний план дій і як вони хочуть це зробити. А далі вони просто заводять розмову та допомагають зупинитися.

Перші результати програми були позитивними. Пацієнти в Лоуеллі, які працювали з такими програми, як і пан Ланґлуа, рідше зверталися до відділень швидкої допомоги і відчували себе менш самотніми. 

Humana, одна з найбільших медичних страхових компаній країни, також почала використовувати програми Care.Coach.

А ось у містечку Фрімонт, штат Каліфорнія, у лікарняну палату в'їжджає планшет на моторизованій стійці. Лікар по відеозв'язку повідомляє 78-річному пацієнтові про близьку смерть.

Повертаємося до пана Ланґлуа. Кішка Сокс заснула, а це означає, що командний центр у якомусь куточку світу працює з іншими літніми людьми. Дружина містера Ланґлуа теж хоче цифрового вихованця, як і його друзі. Але Сокс належить лиш йому. Ланґлуа гладить екран, щоб розбудити котика.

Написано Наш формат