У вересні цього року, тобто менш, ніж за 2 місяці, ми чекаємо з друку біографію одного з найвідоміших американських письменників та володаря Нобелівської премії з літератури Ернеста Гемінґвея.

Сьогодні ж, 21 липня, в день народження письменника, ми публікуємо перший уривок з книжки Мері Діарборн.

Гемінґвей і його друзі жадали дії. Невдовзі вони отримали її: командування повідомило, що Червоний Хрест облаштував кілька пересувних їдалень біля річки П’яве, де в той час точилися гарячі бої. Там були потрібні люди: розливати суп і каву, видавати солодощі й тютюн у гарних, прикрашених прапорами хижках. Робота водіїв Червоного Хреста полягала, насамперед, у підтримці бойового духу: їхні однострої — такі самі, як в американських офіцерів, — створювали враження, ніби армія США билася пліч-о-пліч з італійською. 1 липня Ернест разом з іншими призначеними на службу в цих їдальнях (серед них були Дженкінс і Горн) вирушили спершу в Местре, а звідки у Фоссальту, де розміщувалася їхня база. Там вони перейшли під командування Джима Ґембла, капітана Червоного Хреста, призначеного «польовим інспектором мобільних їдалень». На цьому етапі Гемінґвеєвого життя Ґембл стане важливою постаттю. Ернест, якому кортіло опинитися якнайближче до справжніх бойових дій, спитав дозволу підвозити велосипедом просто в шанці солодощі, цигарки, пресу тощо. Близько тижня він курсував так до окопів і назад, подружившись з багатьма італійськими офіцерами.

 

Гемінґвей
Гемінґвей з товаришами

 

Тоді ходив поговір, ніби італійці планують наступ на австрійців, тому перший тиждень липня на П’яве був напружений. Близько півночі 8 липня Ернест наближався до спостережного поста між лініями окопів, коли почався обстріл. З австрійського боку заторохтів міномет «чах-чах-чах-чах», й Ернест уперше побачив вибух, який пізніше порівняв із тим, як розчахуються дверцята груби. Коли розсіявся дим і пил, повітря сповнили зойки та кулеметний вогонь. Ернест побачив, що один з тих, хто стояв поруч із ним, був мертвий, другому відірвало ноги. Піднявши на плечі третього, тяжко пораненого солдата, Ернест, сам стікаючи кров’ю від шрапнельної рани в нозі, продибав близько 140 метрів до бліндажа Червоного Хреста. За його словами, це було так, «наче йдеш у гумових чоботах, повних води». Дорогою кулеметні кулі прошили йому праве коліно і ступню. Діставшись бліндажа, він упав. Одяг його так просякнув кров’ю пораненого, якого він ніс, що санітари спершу мали його самого за фактично мертвого. Тут він пролежав дві години, то отямлюючись, то знову непритомніючи, доки водії Червоного Хреста не відвезли його на перев’язувальний пункт у Форначі.

« …за одним свідченням, Ернест виніс з бою пораненого товариша, натомість за іншим — він відмовився від допомоги, поступившись товаришам чергою. Це був лише початок колосальної плутанини навколо Гемінґвеєвих поранень, а також сутності й міри його героїзму. Багато інших версій цієї історії з’являться найближчими тижнями й місяцями, коли він оповідатиме, переповідатиме й прикрашатиме свій подвиг»

Там Ернеста разом з іншими пораненими терміново соборував капелан італійської армії дон Джузеппе Б’янкі. Капітан Ґембл заспокоїв Ернеста, відтак італійський хірург промив і перев’язав йому рану, вилучивши всі великі уламки шрапнелі, які зміг. Звідти Ернеста доправили у шпиталь у Тревізо, де він пробув п’ять днів. Майже весь цей час єдиним його відвідувачем був Ґембл, з яким у них зав’язалася дружба.

Тридцятишестирічний Ґембл, художник, у 1914 році переїхав до Флоренції, де сподівався знайти спокій для занять мистецтвом. Упродовж кількох днів чоловіки говорили на багато тем, зокрема й про те, що обіцяє життя в Європі митцеві. Якщо Ернест хоче стати письменником, казав йому Ґембл, — великі європейські міста саме для нього. Один друг Ґембла — лейтенант Едвард Маккі, теж приїжджий художник і офіцер Червоного Хреста, загинув під час обстрілу у Фоссальті за три тижні до того. Його останніми словами були: «Як вправно ці італійці б’ються!». Той ентузіазм, яким був сповнений його загиблий друг, Ґембл, певно, вбачав і в Ернестові.

Гемінґвей потребував подальшого лікування, і Ґембл зрештою влаштував його на санітарний поїзд — «повний мух і гною», за словами пораненого. Дві доби шляху Ґембл проїхав разом з ним. Ернест ніколи не забував приязні старшого товариша, пізніше сказавши йому: «Ти згладив усе кепське, що було в тій подорожі з П’яве до Мілана. Усе, що робив я, це дозволяв тобі всіляко розраджувати мене».

Щойно Ернест прибув у Мілан, він послав телеграму батькам про те, що його поранено, але він одужує і отримає медаль «За доблесть». У той самий час телеграму їм відправив і Червоний Хрест. Але перші подробиці, які дізналися батьки, надійшли в листі від його друга Теда Брамбека після того, як той провів день з Ернестом у шпиталі в Мілані. Це був перший опис геройського вчинку Ернеста:

«Величезна міна розірвалася за метр-півтора від ніг Ернеста, коли він роздавав бійцям шоколад. Від ударної хвилі вибуху він знепритомнів і опинився засипаний землею. Між міною й Ернестом опинився один італієць. Його було вбито на місці, а іншому, який стояв неподалік, відірвало обидві ноги. Третього італійця було тяжко поранено — саме його Ернест, коли опритомнів, узяв на плечі та поніс до бліндажа.

 

Він каже, що не пам’ятає, як дійшов до нього і те, що ніс на собі людину. Лише наступного дня один італійський офіцер розповів йому про це й обіцяв подбати, щоб його нагородили медаллю «За доблесть»

У посвідченні до срібної медалі «За військову доблесть», яку, згідно з іншими свідченнями, вручали кожному американцеві, що дістав поранення, додавався інший опис його подвигу: «Тяжко поранений численними уламками шрапнелі з ворожого снаряда, з гідним захвату духом братерства, він, перш ніж подбати про себе, великодушно допоміг серйозніше пораненим тим самим вибухом італійським бійцям і не дозволив забрати себе, доки не переконався, що їм було надано поміч». Отже, за одним свідченням, Ернест виніс з бою пораненого товариша, натомість за іншим — він відмовився від допомоги, поступившись товаришам чергою. Це був лише початок колосальної плутанини навколо Гемінґвеєвих поранень, а також сутності й міри його героїзму. Багато інших версій цієї історії з’являться найближчими тижнями й місяцями, коли він оповідатиме, переповідатиме й прикрашатиме свій подвиг. До свого поранення й геройського вчинку він знову і знову повертатиметься до кінця життя, щоразу змінюючи подробиці, як того вимагатиме конкретний привід. Біографи минулого сумлінно занотували ці розбіжності — вони ще будуть згадані в подальшій історії Ернестового життя. Для початку достатньо сказати, що серед чуток були й такі, що стосувалися «чорноокої красуні з оливковою шкірою», залишеної в Італії, а також «сексуального зв’язку з сумнозвісною Матою Харі» (яку, між іншим, розстріляли ще 1917 року).


Утім Гемінґвей часто сам робив натяки, які вказують на можливу правдиву версію цього випадку. В одній зі сцен-спогадів подій Першої світової війни у «Прощавай, зброє» герой міркує про те, як нібито проніс пораненого італійського солдата 140 метрів (як зауважує один критик, — це півтори довжини футбольного поля). Лейтенант Рінальді запитує Фредеріка Генрі, чи справді він міг здійснити цей «геройський учинок», гідний медалі. На що Фредерік відповідає: «Ні, я їв шмат сиру, коли мене підбили». Рінальді, відтак, обережно запитує: «І ти не ніс нікого на спині?». «Нікого я не ніс, — відказує Фредерік. — Я рухатися не міг». (Хронікер Гамфрі Карпентер висловлює «щире здивування» тим, що біографи Гемінґвея завжди вірили його історії про «винесення пораненого з бою» без заперечень). А в одній з деталей, які роблять «Повернення солдата» таким потужним оповіданням, Кребз після приїзду з війни додому усвідомлює, що слухачі так звикли до оповідей про воєнні жахіття, що йому доводиться брехати, аби його слухали. Від усієї цієї брехні він почувається бридко. Раніше Кребз міг пригадувати воєнні враження і простоту своїх дій, «почуваючи всередині холод і ясність». Тепер ці спогади «втратили для нього свою ясність і цінність, а згодом і зовсім відійшли в небуття». Через брехню Кребз втрачає все, крім почуття відчуження і відчаю, яке переповнює його після повернення з війни. В оповіданні «На чужині» герой стає другом кільком італійським солдатам, разом з якими лежить у шпиталі в Мілані. Усі вони мають медалі. До нагород героя нові друзі ставляться «дуже шанобливо». Посвідчення, які він показує, містять слова «fratellanza» (з італ. «братство») і «abnegazione» («самовідданість») — у посвідченні до медалі самого Гемінґвея теж були ці слова, — але насправді вона каже, що «медалі мені дано лише за те, що я американець». На відміну від Кребза, герой розуміє, що «ніколи не зробив би нічого такого». І на війні, і зараз він «дуже боїться смерті».

 

МОЛОД2

« Піднявши на плечі третього, тяжко пораненого солдата, Ернест, сам стікаючи кров’ю від шрапнельної рани в нозі, продибав близько 140 метрів до бліндажа Червоного Хреста. За його словами, це було так, «наче йдеш у гумових чоботах, повних води»

У цьому романі й двох оповіданнях автор більш ніж прозоро натякає на свої справжні воєнні враження й на те, що він розповідав про них. Звісно, ми не можемо вважати навіть автобіографічні на перший погляд тексти абсолютною правдою. Гемінґвей як письменник цілком розумів це, пишучи оповідання про правду й неправду на війні; він повідомляє дещо глибше — про брехню і вигадку, про геройство в реальному житті і в оповідях. Але не помічати ці прямі Гемінґвеєві вказівки на брехню і фальшиве геройство було б лицемірно.


Принаймні він пропонує нам засумніватися, чи в усьому його воєнні оповіді були правдивими. Вони нібито кажуть: письменник у своїх творах пише неправду. Але що це міняє для війни в кінцевому підсумку? Чи стане від цього більше правди, достовірності?

Поділіться своїми враженнями
в соцмережах

Що ви думаєте з цього приводу?

  Подписаться  
Уведомление о
Відгуки (0)
Топ кращих книг

Хочу отримувати
нові статті

Схожі публікації