Наш формат | Блог > Історії життя > «Усюди жевріють пожежі»: перший уривок з нового роману Селесте Інґ
 

«Усюди жевріють пожежі»: перший уривок з нового роману Селесте Інґ

У липні стало відомо, що у США було продано 1 млн примірників нового роману письменниці Селесте Інґ —  «Усюди жевріють пожежі» — український переклад якого виходить друком вже восени.

Сьогодні ми хочемо ознайомити вас із цим романом і пропонуємо до вашої уваги перші сторінки українського перекладу.

Того літа в Шейкер-гайтсі про це говорили всі: Ізабель, наймолодшій дитині Річардсонів, остаточно зірвало дах, і вона спалила будинок.

Трохи пізніше за полудень у ту травневу суботу люди, штовхаючи візочки з продуктами по «Гайненсу», почули, як завили й полетіли в бік качиного ставка пожежні сирени. О 12:15 на Паркленд-драйв уже стояли нерівним рядком чотири авто, а всі шість кімнат будинку Річардсонів полум’яніли. Над деревами стояв дим, чорний і густий, як грозова хмара, і його було видно майже на кілометр.

Пізніше люди говоритимуть, що все до того і йшло: Ізі була дещо хвора на голову, і з родиною Річардсонів узагалі щось було не так. А коли вони того ранку почули сирени, то вже точно знали, що сталося щось жахливе. Звісно ж, до того моменту Ізі вже й сліду не було, захищати її було нікому, і люди могли говорити — і говорили, — що на язик наверзеться. Але в той момент, коли приїхали пожежні машини, і ще досить довго після того ніхто не розумів, що відбувається. Сусіди як могли близько скупчилися біля нашвидкуруч поставленої загорожі — патрульних поліцейських авто, що припаркували навхрест у кількох сотнях метрів від будинку, — і дивилися, як пожежники із похмурими обличчями людей, які вже зрозуміли всю невдячність справи, розгортають шланги.

 

Місіс Річардсон стояла на газоні і притримувала комір свого блідо-голубого халата на рівні грудей. Уже перевалило за полудень, але коли завили детектори диму, вона все ще спала. Вона пізно лягла, і свідомо спала так довго — сказала собі, що після такого складного дня заслужила на це. Минулого вечора вона все виглядала через вікно другого поверху, і нарешті побачила, як перед будинком зупиняється авто. Під’їзна доріжка була довга й вигнута у формі великої підкови. Вона йшла від бордюру до вхідних дверей і назад — тож до вулиці було метрів зо тридцять, надто далеко, щоб вона могла добре все бачити, і крім того, навіть у травні темніло вже близько восьмої. Але вона впізнала маленький жовтувато-коричневий «фольксваґен» своєї орендарки Мії; у нього світилися фари. Пасажирські двері відчинилися, і з них вилізла тоненька фігурка: донька-підліток Мії, Перлина. Перлина нахилилася над поштовою скринькою, і місіс Річардсон уявила, як скринька відчиняється із тихим скрипом, а потім зачиняється. Потім Перлина стрибнула назад у машину й зачинила двері. Місіс Річардсон із відчуттям полегшення пішла до скриньки й знайшла ключі на звичайному кільці, і жодних записок. Вона запланувала собі сходити вранці на Вінслоу-роуд і перевірити будинок, який здавала їм, хоча й так уже знала, що вони поїхали.

— Що вона собі думала? — пробурчав Муді.

А Лексі сказала:

— Навіть вона вже розуміє, що цього разу зайшла надто далеко, ось чому і втекла. Коли вона повернеться, мама її вб’є

Ось чому вона дозволила собі поспати довше, а тепер уже було о пів на першу дня, і вона стояла на газоні в халаті, взута в тенісні туфлі свого сина Тріпа, і дивилася, як згоряє вщент її будинок.  Прокинувшись від різкого свистка детектора диму, вона почала бігати з кімнати в кімнату, шукаючи Тріпа, Лексі, Муді. До неї раптом дійшло, що Ізі вона не шукала — наче вже знала, що якраз вона в усьому цьому й винна. У всіх кімнатах було порожньо — лише стояв запах бензину і точно по центру кожного ліжка потріскувало вогнище, наче там стояли табором душевно-хворі дівчата-скаути. Коли вона перевірила вітальню, кімнату відпочинку й кухню, диму вже стало багато, і вона нарешті вибігла надвір і почула сирени машин, які викликала їхня домашня система безпеки, — вони вже наближалися. Вона побачила, що на під’їзній доріжці не стоять ні Тріпів «джип», ні «експлорер» Лексі, ні велосипед Муді, ні, звісно ж, «седан» її чоловіка — по суботах уранці він зазвичай їздив в офіс і розбирався з усім, що випустив з уваги за тиждень. Мабуть, затримався там. Вона пригадфала, що Лексі, слава Богу, лишилася ночувати в Серени Вон. Лише замислилася, куди поділася Ізі. І задумалася, де її сини і як тепер знайти їх і розповісти, що сталося.

Коли вогонь загасили, виявилося, що будинок згорів не зовсім ущент — не так, як боялася місіс Річардсон. Вікна повилітали начисто, але цегляна оболонка будинку лишилася на місці, мокра, чорна; від неї йшла пара. Дах переважно теж вистояв, темна шиферна черепиця блищала від води, наче риб’яча луска. Річардсонів ще кілька днів не пустять усередину, поки інженери з пожежної частини не перевірять усі балки, що лишилися, але навіть з газону — жовта стрічка з написом «обережно» не дозволяла підійти ближче — було видно, що всередині мало що можна врятувати.

— Господи Боже, — сказала Лексі.

Вона сиділа на даху машини, яка тепер стояла на іншому боці вулиці, припаркована на траві біля качиного ставка. Лексі дивилася, як валить дим із вікна її спальні — того, що виходить на газон, — і думала про все, чого тепер немає. Усі футболки з шухлядки, усі джинси із шафи. Усі записки, зім’яті в паперові кульки, які вона тримала в коробці з-під взуття під ліжком; саме ліжко, з усіма простирадлами й такою чистою ковдрою, що вона аж хрускотіла. Тепер усе це перетворилося на самий попіл. Лексі, вдягнута в змінний одяг, раптом зрозуміла, що в неї ситуація куди краща, ніж у решти родини: у неї на задньому сидінні лежала спортивна сумка із джинсами і зубною щіткою. І піжамою.

Тріп, який сидів поруч із нею, несвідомо поправив рукою волосся. Сонце вже піднялося високо, і від поту його кучері завилися догори. Він грав у баскетбол у громадському центрі, коли почув пожежні сирени, але не звернув на них уваги. Потім, о першій, коли всі зголодніли й вирішили закінчувати гру, він поїхав додому. Що цікаво, Тріп не помітив перед собою величезну хмару диму і її запах, хоча в нього були опущені вікна в авто. Він почав розуміти, що щось не так, коли побачив, як поліцейська машина заблокувала вулицю. Після десяти хвилин роз’яснень йому нарешті дозволили припаркувати «джип» через дорогу від будинку, де вже чекали Лексі й Муді. Вони втрьох сиділи на даху авто в тому порядку, у якому завжди розташовувалися на родинних фотографіях — вони раніше висіли на сходах, а тепер перетворилися на попіл. Лексі, Тріп, Муді: старша, середній, молодший. Вони відчували, що поруч із ними діра на місці Ізі — дев’ятикласниці, білої ворони, непередбачливого дівчиська, — але вони все одно як один були певні, що ця діра скоро заповниться.

Пізніше люди говоритимуть, що все до того і йшло: Ізі була дещо хвора на голову, і з родиною Річардсонів узагалі щось було не так. А коли вони того ранку почули сирени, то вже точно знали, що сталося щось жахливе. Звісно ж, до того моменту Ізі вже й сліду не було, захищати її було нікому, і люди могли говорити — і говорили, — що на язик наверзеться

— Що вона собі думала? — пробурчав Муді.

А Лексі сказала:

— Навіть вона вже розуміє, що цього разу зайшла надто далеко, ось чому і втекла. Коли вона повернеться, мама її вб’є.

— Де ми будемо жити? — спитав Тріп.

Ненадовго запала тиша — усі міркували над ситуацією.

 

— Знімемо номер у готелі, щось таке, — нарешті сказала Лексі. — Здається, родина Джоша Тремела так зробила.

Цю історію знали всі: кілька років тому другокурсник Джош Тремел заснув, не погасивши свічку, і спалив будинок батьків. В університеті дуже довго пліткували, що це була не свічка, а косяк, але будинок був повністю знищений — перевірити було неможливо, а Джош міцно тримався за свою версію про свічку. Його досі вважали «отим гальмом, що спалив будинок», хоча все це трапилося сто років тому, і Джош нещодавно закінчив університет Огайо з відзнакою. Тепер, звісно ж, пожежа Джоша Тремела вже не буде найвідомішою в Шейкер-гайтсі.

 

— Один номер у готелі? Для нас усіх?

— Та яка різниця. Знімемо два. Чи будемо жити в посольських апартаментах. Не знаю. — Лексі постукала пальцями по коліну. Їй хотілося закурити, але після того, що тут сталося — і просто на очах у мами й десяти пожежників, — вона не насмілювалася. —

Мама й тато розберуться. А страхувальники заплатять.

З будинку виходили останні пожежники й знімали маски. Диму вже майже не було, але кругом стояла задушлива вологість — таким буває повітря у ванній, якщо довго приймати гарячий душ. Дах авто нагрівався, і Тріп простягнув ноги вниз по лобовому склу й почав штрикати склоочисники великим пальцем у в’єтнамках. Потім засміявся.

 

— Що смішного? — спитала Лексі.

— Просто уявив, як Ізі бігає туди-сюди й підпалює сірники. — Він хрюкнув. — Пришиблена.

Муді постукав пальцями по багажнику на даху.

— Чому всі такі певні, що це вона?

— Та перестань. — Тріп зістрибнув з машини. — Це ж Ізі. Ми всі тут. Мама тут. Тато їде. Кого не вистачає?

 

— Ну немає Ізі тут. Вона хіба єдина, хто може нести за це відповідальність?

 

— Відповідальність? — встряла Лексі. — Ізі?

— Тато був на роботі, — сказав Тріп. — Лексі — у Серени. Я був у «Сасексі», грав у м’яча. А ти?

Муді запнувся.

— Я їздив у бібліотеку.

— Ну от, бачиш? — Для Тріпа відповідь була очевидна. — Тут були тільки Ізі і мама. А мама спала.

— Може, проводку замкнуло. Чи хтось не вимкнув плити.

— Пожежники сказали, що там було багато осередків. Можливе використання пришвидшувача горіння. Не нещасний випадок.

— Ми всі знаємо, що в неї завжди були не всі вдома. — Тріп прихилився до дверей авто.

— Ти її завжди дражнив, — сказав Муді. — Може, тому вона й удавала, ніби в неї не всі вдома.

 

Пожежні машини на іншому боці вулиці почали згортати шланги. Троє дітей Річардсонів спостерігали, як пожежники складають сокири і знімають просочені димом жовті костюми.

 

Через хвилину Тріп сказав:

— Коли мама й тато знайдуть Із, вони її до кінця життя запроторять у психушку.

Ніхто не думав про Мію та Перлину, які нещодавно виїхали з будинку на Вінслоу-роуд. Місіс Річардсон дивилася, як керівник пожежної команди педантично все записує у планшет-блокнот, і повністю забула про колишніх орендарів. Вона досі не сказала про них ні чоловікові, ні дітям.

 


P. S. Над екранізацією цього роману працює акторка Різ Візерспун.

Написано Наш формат