Якщo пoглянути нa пocтaть пpeзидeнтa CШA Aвpaaмa Лiнкoльнa, мoжe здaтиcя, щo вiн узявcя нiзвiдки — юpиcт iз глушини, кoтpий вiдcлужив oдин тepмiн у пaлaтi пpeдcтaвникiв i двiчi пiдpяд нe змiг пoтpaпити дo Ceнaту CШA. Дexтo кaжe, щo йoгo нecпoдiвaнe виcунeння у пpeзидeнти — пpocтo випaдкoвicть. Aлe icтopiя пoкaзaлa, щo уcпix Лiнкoльнa зумoвлювaвcя гocтpим poзумoм, умiнням пoклaдaтиcя нa ceбe, жopcткими aмбiцiями тa нeaбияким opaтopcьким xиcтoм.

Про те, яким був Лінкольн, яким бачило 16-го президента США його оточення та як йому вдалося пepeтвopити cвoїx cупepникiв нa пoтужну кoмaнду copaтникiв у книжці «Команда суперників. Біографія Лінкольна» Дopic Ґудвiн.

Влаштовуйтеся зручніше

На той час кімнати президентської сім’ї в Білому домі розташовувались у західному крилі третього поверху. Лінкольн вибрав невелику спальню із просторою гардеробною на південно-західному боці. Мері зайняла просторішу, суміжну із чоловіковою кімнату, а Віллі й Тед поселились у спальні через коридор. Окрім просторих спалень, у домі була ще лише одна приватна кімната — овальний кабінет, заставлений полицями із книжками. Мері перетворила його на сімейну бібліотеку. У східному крилі того самого поверху розташовувалася спальня, де жили Ніколай та Гей, і невелика, вузька приймальня, що вела до просто обставленого кабінету Лінкольна. Решта будинку була відкрита для громадськості. 

У перші тижні Сюард писав дружині, що «поверхи, коридори, сходи, вбиральні» — усе кишить сотнями людей, які стоять у довгих чергах і розмахують своїми рекомендаційними листами, відчайдушно намагаючись отримати роботу. Для Віллі й Теда, котрим було тепер десять і вісім відповідно, перші дні в Білому домі були сповнені пригод. Вони бігали з поверху на поверх, вивчаючи кожну кімнату. По дорозі хлопці говорили з усіма — «від консьєржа Едварда до секретаря Стекпоула і служниць та посудомийок». Віллі був «чесним, красивим хлопчиком», писала Елізабет Ґрімслі, «кмітливим, із надзвичайним інтелектом і прекрасною пам’яттю. Ретельний, щирий і люблячий — двійник батька, окрім цього, ще й красивий». Віллі годинами вчив розклад потягів і театрально розважав друзів «уявним потягом із Чикаго в Нью-Йорк із бездоганною точністю». Він був жадібним до читання, показував хист до письменництва й загалом мав добру вдачу — усе це він перейняв від батька. Тед, котрого Віллі дуже любив, був більше схожий на матір. Здоровий і радісний, він мав палку вдачу, тож загорався й гас моментально. Тед був «веселим, спонтанним хлопцем і коли не плакав, то заливався невинними веселощами — сміх його дзвенів на весь будинок». Нестримний і недисциплінований, він ніколи не вагався, щоб перебити батька посеред офіційної зустрічі, та був утіленням «життя і клопоту всього дому». Через дефект мовлення  люди, крім рідних, не завжди розуміли Теда, але він не замовкав. Джон Гей згадував, що хлопець «мав дуже розмите уявлення про книжки й жодного — про дисципліну».

Хлопці завдавали клопоту працівникам президентського будинку: гасали коридорами, просили батька за найбільш стражденних шукачів посад, влаштовували невеликі спектаклі на горищі і дзвонили в дзвони всіх слуг одночасно. Побоюючись, що сини виростуть самотніми й ізольованими, Мері знайшла їм двох прекрасних друзів — дванадцятирічного Гораціо Нельсона Тафта на прізвисько Бад і його восьмирічного брата Гелсі на прізвисько Голлі. Разом зі старшою сестрою Джулією, що згодом написала невелику книжку, у якій розповіла про їхні пригоди в Білому домі, діти Тафтів швидко тісно здружилися з Віллі й Тедом.

«Якби можна було придумати гасло Білого дому в ті дні, — згадувала Джулія, — то воно звучало б так: “Хай діти бавляться”».

Спершу Мері теж здавалася щасливою в оточенні друзів і родичів, що тижнями зупинялись у Білому домі після інавгурації. Її впевненість у тому, що вона зможе впоратися з вимогами до першої леді, зміцніла після дуже успішного першого прийому в п’ятницю, коли вони тільки в’їхали. Сюард запропонував перший світський сезон провести в його будинку, але Мері одразу виступила проти. Як і чоловік, вона не мала жодного бажання «дозволяти Сюарду бути першою скрипкою». Мері наполягла, щоб перший світський захід нової адміністрації відбувся саме в Білому домі. Хоч було мало часу на підготовку, Мері організувала незабутню подію. «Понад дві години, — писав Ніколай своїй наречені Терені, — у дім вливався натовп гостей, а деякі навіть залазили через вікна». Президент і перша леді потисли руки якомога більшій кількості людей із понад п’яти тисяч «гарно вбраних і милих» гостей.

Навіть Чарльз Френсіс Адамс із його вишуканими манерами був вражений тим, як поводиться Мері, і це при тому, що Лінкольн до «світських правил» був зовсім байдужий. Попри все, за словами Ніколая, прийом «оцінили всі “найдосвідченіші відвідувачі” схожих заходів як найуспішніший вечір, який вони коли-небудь бачили».

Мері була в захваті. «Це справді просто чарівне місце, — писала вона подрузі Ганні Ширер через кілька тижнів, — і я познайомилася з надзвичайними людьми. Щовечора нашу блакитну залу наповнює еліта країни.

Минулого вечора прийшло до сорока гостей, починаючи з віце-президента Брекенриджа, щоб побачитися з нами, леді… Я чудово почуваюся в цьому домі й отримую від цього стільки задоволення. Оранжерея, приєднана до цього будинку, просто прекрасна». Ледь стримуючи гордість від того, що вона «взула» старшу сестру Елізабет, Мері писала Ганні, що Елізабет сама отримала стільки задоволення на цих прийомах, що «після такого не може заспокоїтися і вдома».

Ні дня спокою

Лінкольн мав «сторожкий» сон і зазвичай прокидався рано. До сніданку він трохи розминався — часто просто прогулюючись просторими поверхами Білого дому. Після простого прийому їжі (зазвичай це було яйце та чашка кави) він ішов до кабінету, де в прохолодні дні в білому мармуровому каміні із великою латунною ґраткою палахкотіло полум’я. Його робочий стіл стояв між двома високими вікнами, що виходили на південний двір, звідки виднілися незавершений пам’ятник Вашингтону, червоні дахи Смітсонівського інституту та річка Потомак. Поруч стояло крісло, у якому було зручно читати, простягнувши довгі ноги або закинувши їх одна на одну.

У центрі кімнати, що водночас слугувала кабінетом міністрів, стояв довгий дубовий стіл, де за старшинством сиділи міністри. На стінах висіли старі мапи й портрет президента Ендрю Джексона. Із меблів було ще кілька диванів і набір стільців. Затхлий запах тютюну, що в’ївся в оббивку від густого диму сигар попереднього президента й нового держсекретаря, створював атмосферу традиційного чоловічого клубу.

Коли Лінкольн першого ранку після інавгурації зайшов у кабінет, йому повідомили дуже тривожні новини. Коли він сів за стіл, «йому одразу потрапив до рук» лист від майора Андерсона із форту Самтер. Там ішлося про те, пізніше згадував Лінкольн, що «припаси закінчаться, перш ніж до них зможуть надіслати підкріплення». Лист також містив допис генерала Вінфілда Скотта: «Не бачу наразі жодної альтернативи, окрім як здатися».

Те, як швидко почалася криза, стало для Лінкольна неймовірно складним випробуванням. Його відредагована промова вже не містила гарантій «повернути» втрачені території, але Лінкольн точно обіцяв «утримувати, зайняти та контролювати» все, що належить федеральному уряду. Форт Самтер був найважливішим символом центральної влади. Незважаючи на те, що майор Андерсон у ту глупу ніч 26 грудня самовільно перемістив війська із форту Моултрі до краще захищеного форту Самтер, на Півночі він став романтичним героєм. Здати його гарнізон було б принизливо. Проте Лінкольн відчував зобов’язання перед «невдоволеними співгромадянами», що новий «уряд на вас не нападатиме. Ви можете уникнути конфлікту, якщо самі не будете агресорами».

Президент потребував часу на роздуми, але через потік шукачів посад він ледь мав час «поїсти чи поспати». Сотні, можливо, тисячі, вривались у дім, щойно відчинялися двері, не звертаючи уваги на бар’єри, які були виставлені, щоб формувати з людей чергу. 

Пересуваючись будинком, щоб пообідати (зазвичай це були хліб, фрукти й молоко), Лінкольн «мав буквально прориватися крізь натовп». Кожному було що розказати, кожен хотів пояснити, чому служба у Вашингтоні чи робота на місцевій пошті або в податковій допоможе його сім’ї вижити. Лінкольна часом звинувачували в тому, що він марнує власні сили.

«Ви так вигорите», — застерігав сенатор Генрі Вілсон. «Вони багато не хочуть, — відказував Лінкольн, — їм багато не треба, я мушу їх вислухати».

Така щиросердність багатьом видавалася некомпетентністю або ще гірше — жахливою слабкістю. «Він не має жодного уявлення про ситуацію», — казав Самнер Адамсу. «Він невіглас і потребує допомоги», — погоджувався Адамс і називав Сюарда «нашою єдиною надією». New York Times не раз засуджувала Лінкольна, зневажливо пишучи, що «в нього є перед країною більші обов’язки… аніж марнувати безцінні можливості президента на вислуховування заяв мисливців за посадами». Сюард теж був критично налаштований. «Президент хоче виконувати всю роботу сам, — писав він додому, — і, звісно, береться за те, що на нього найбільше тисне».

125 переглядів

Поділіться своїми враженнями
в соцмережах

Що ви думаєте з цього приводу?

  Подписаться  
новее старее большинство голосов
Уведомление о
Відгуки (0)
Медведенко

Хочу отримувати
нові статті

Схожі публікації