Класна власна бібліотека — мрія кожного книголюба, яка не залежить від розмірів помешкання цього самого книголюба. Хто ж з нас не боїться, що книжки з часом його виселять?…  Та дехто йде далі та мріє про власну книгарню. Прикольна мрія, але уявіть, що вам замість того, щоб читати книжечки і здувати з них пилинки, доведеться спілкуватись з людьми, які до друкованого слова ставляться з меншим пієтетом. Та й навіщо уявляти — шотландський книгар Шон Байзелл вже про це написав!

Очікування vs реальність

В моєму тихому містечку немає букіністичних книгарень, бо ж туди не віднесеш вбогу розкладку потріпаних радянських томиків, що ховається в тіні від вицвілої парасольки в самому центрі міста. На батьківщині книгарні Байзелла теж усі всіх знають, та цей куточок мальовничої Шотландії має славу книжкової столиці і приймає масштабний літературний фестиваль. Та чи процвітає книгарня? Ні. Вона, звісно, не животіє, але власникові не вдається навіть відкласти на необхідний ремонт старої будівлі, де знайшли притулок вологість та протяги (а ще всілякі сумнівні друзяки).

Можливо, перш ніж у це впрягатися, варто було почитати «Спомини із книгарні» Джорджа Орвелла вони вийшли друком у 1936 році й відтоді анітрохи не втратили актуальності. Це тверезе попередження для таких наївняків, як я, що досі вірять, наче продавати старі книжки це ідилія: сиди собі у кріслі при каміні, поклавши ноги в капцях на ослінчик, пали люльку, гортай «Історію занепаду та загибелі Римської імперії» Ґіббона й точи велемудрі розмови з милими ексцентричними покупцями, які радо розстаються з грошиками. Правда разюче відрізняється від цього образу. З усіх Орвеллових спостережень у тому есеї найвлучніше, на мою думку, звучить так: «Чимало наших відвідувачів належать до тієї людської породи, що де завгодно завдає клопоту, але особливо розперізується в книгарні».

 

Будні букініста — постійний пошук чогось цінного між бібліотеками тих, хто вирішив переїхати, шукає додаткові гроші й тими, хто розпродає книжковий спадок померлих родичів. Книгар може втрапити на свіжі сльози і нишпорити серед томиків тих, хто десятиліттями мав за компанію тільки книжки. Мабуть, з новими книжками таки веселіше мати справу. А, може, й ні.

«І хоча я й далі відчуваю мисливський азарт, коли йду купувати книгозбірню, читаю зараз менше, ніж до того як придбав книгарню хіба що випадає подорож потягом чи літаком».

Книгар Шон веде сторінку у Facebook, де часто вельми гостро висміює своїх відвідувачів, які тільки те й роблять, що переносять книжки з місця на місця, тарбають корінці й вічно незадоволені ціною. Він любить книжки і книголюбів, і вже навіть почав прислухатись до чужих читацьких рекомендацій, та з кожним роком, здається, все менше і менше читає, бо проводить багато часу біля книжок, але не в них. Йому важко боротись з усюдисущим Amazon-ом, тому він пробує заручитись підтримкою книгарні-гіганта. Все-таки чимало людей шукають рідкісні видання онлайн, хоча й тих, хто вибирає Kindle, щоразу більше. Та чи зуміють електронні книжки раз і назавжди вигнати паперові з сердець книголюбів? Колись в історії вже було щось схоже:

«Славетний флорентійський книгар Веспасіано да Бістіччі так обурився, що книжки перестануть переписувати від руки, що у гніві закрив свою книгарню. Він — перша особа в історії, що провіщала загибель книжкової індустрії».

Мабуть, цей нещасний італієць десь на небі (чи глибоко внизу) думає про те, яку ж дурницю впоров. А Шон Байзелл тим часом розстріляв Kindle з рушниці та помістив на видному місці.

Чи всі відвідувачі книгарень книголюби?

Звісно, в мене не було сумнівів, що продавці завжди оцінюють покупців: мовляв, цей може викласти більше, а цей тільки покрутиться і піде ні з чим… Але ця фраза стала одровенням:  «Моє уявлення про те, як має виглядати гобіт, ґрунтується на узагальненому портреті всіх, хто купував у мене цю книжку». Зважаючи на те, що найчастіше підбираю, мабуть, для книгарів моє обличчя стало уособленням маніячини.  

Зайдімо в книгарню, роззирнімось. Побачмо її такою, якою її бачить той самий книгар за прилавком: трохи пом’ятий чоловік в окулярах, в якому чаїться щось поетичне. А ось і вони — люди, які, здається, зайшли в книгарню випадково, хоча ні — вони вибирають подарунки для знайомих книголюбів, абсолютно не уявляючи ні їхніх смаків, ні розмірів їхніх домашніх бібліотек. Вони рухаються назустріч невідомості й гадки не маючи, куди прямують. Вони й не знають, як спитати поради, бо не можуть сформулювати прохання. Якось так виглядають ті, хто заблукав у пустелі, і кити, які викинулись на сушу. Їм, м’яко кажучи, дуже некомфортно. Вони вже вас дратують, правда?  

Існує такий дивний феномен: потрапивши до книгарні вперше, покупці зазвичай ходять повільно-преповільно, ніби їм ось-ось скажуть, що вони ввійшли до забороненої зони, а коли вже хочуть зупинитись, то лише на порозі. Це, звичайно, доводить до сказу того, хто йде за ними, а це зазвичай я. Тому я перебуваю в стані постійного роздратування. Антропологи стверджують, що це інстинктивна людська реакція — коли входиш у нове місце, варто зупинитися й роззирнутися, чи не чигає там небезпека. Але ж яка небезпека може чигати в крамниці, крім роздратованого книгаря, якого так довели покупці, постійно загороджуючи прохід, що він готовий вдатись до насильства.

Якщо ви думаєте, що найбільше покупців приваблюють яскраві книжки з величезним написом «бестселер», то ні. «Бестселери чомусь не приносять надприбутків букіністичним книгарням. Можливо ті, хто вірить у концепцію бестселера, завжди купують книжки новими, щоб бути на гребені хвилі, а не волочитися позаду неї», — пише Шон Байзелл. З його досвіду для покупців найцікавіше — це щось про залізницю (мабуть, це така шотландська фішка: кілти, волинки й історія залізниці з графіками і діаграмами), вузькоспеціалізовані розвідки і колекційні видання класики. Чого тільки нема в тій старій книгарні, я й не уявляла, що про таке можна писати… тим паче писати книжки.

«Це вам будь-який книгар розкаже: хай у вас хоч сто тисяч книжок акуратно розсортовано й розставлено полицями у світлій теплій книгарні, але варто втулити в темний, холодний, погано освітлений закуток закриту коробку — і покупці налетять саме на неї. Не можна недооцінювати привабливість ящика з нерозсортованими надходженнями, на які ще не виставлено ціну».

Звісно, трапляються і відвідувачі, які точно заблукали. Ось такі, наприклад, що вони роблять серед букіністики? Їм же геть до інших книжок треба йти і то швидко, поки не отримали поза вуха від розлюченого книгаря.  

«Книжки без цінника провокують цікавий психологічний ефект: хай би яку низьку ціну ти назвав, вона завжди вища, ніж покупець готовий заплатити. Я вже втратив лік, скільки разів покупець приносив на касу книжку, на яку ми ще не наклеїли цінник і казав:

— Раз цінника немає, то вона безкоштовна?»

Типажів книгопокупців безліч: є ті, хто полює за новинками часто без розбору (приємно познайомитись), є фанати певних жанрів, є шукачі першодруків, є ті, хто вибирає книжку за тим, наскільки гарно вона виглядатиме на полиці. Є збирачі серій, є мисливці на автографи — і ще купа інших.

«По-справжньому залюблені у книгу люди — це рідкість, хоча багато хто зараховує себе до їхнього числа. Самозванців навіть вираховувати не треба: зайшовши до книгарні, вони одразу представляються «людьми книжними» й пориваються розповісти, як «люблять книжки», а ще носять футболки й сумки з гаслами про те, як вони обожнюють читати. Розпізнати їх легко: вони ніколи, взагалі ніколи нічого не купують».

В книгарню часто заходять ті, кого туди затягнули правдиві книголюби. Вони аж ніяк не цінують того, що з ними поділились найбільшим таїнством — любов’ю до літератури.  

«Я ще ніколи не бачила, щоб дитина стільки читала — він тільки те й робить, що читає. Усі до копійки кишенькові гроші витрачає на книжки».

Шон Байзелл невтомно занотовує типажі: акуратних бібліофілів, які завжди знають те, чого хочуть, випадкових — як оця матуся, і відвертих фріків, які дають собі волю чомусь тільки у книгарні. Ви не хотіли б стати персонажем його Facebook-постів.

Та найцікавішими персонажами «Щоденника книгаря» є не відвідувачі (серед яких не бракує диваків), а персонал. От ви з колегами коли-небудь влаштовували бенкет з перетерміновах тістечок, які викинули з супермаркету? Мабуть, у вас немає колег, які порпаються у смітті. А тут така навіть книжки продає.

Букіністика: острів скарбів чи скринька Пандори?

Неможливо прорахувати, що ж тобі трапиться, коли вирушаєш розбирати чужу бібліотеку: чи перли, чи щось на кшталт британської Донцової, яку воліють ховати на полиці за красивими корінцями визнаної класики… Чи будуть це книжки в ідеальному стані, які ніби ніхто не читав, чи ж замучені вологістю, домашніми тваринами і недоглядом пошарпанці, а бувають і бідолахи із загнутими сторінками та пописаними берегами… Ніколи не знаєш, що у кожній книгозбірні. Можливо, справжній скарб з автографом Вальтера Скотта… А, може, цінність тільки для макулатури.

«Тепер я купую те, що викликає в мене сильну реакцію, байдуже, захват чи відразу. Такі вироби гарантовано йдуть за добру ціну»

За кожною з цих книжок — історія. Хтось тримав її в руках, цінував її, вважав її своєю улюбленою. Можливо, тримав її на тумбочці коло ліжка і відкривав тоді, коли почувався погано чи навпаки — добре. Можливо, вона була символом щастя. Можливо, єдиним спогадом про дорогу людину, тим, що залишилось по зотлілому життю.

«Я ніколи не купую старих книжок. Ніколи не знати, хто їх торкався і де вони побували». — По-перше, чим треба думати, щоб сказати таке власникові букіністичної книгарні. А по-друге, ніколи не знати, хто встиг облапати нові книжки у книгарні. Поза сумнівами, їх міг торкатись хто завгодно від священиків до маніяків. А багатьох таємна історія книжки захоплює і надихає. Ми ось обговорювали зі знайомими маргіналії в книжках. Це, знов-таки, суперечливе питання. Інколи нам повертають замовлення з Amazon, бо покупець знаходить на сторінках написи попередніх читачів, яких ми не зауважили. Мені ж це не заважає. Навпаки цікаво зазирнути в думки іншого читача»

Букіністика — завжди з душею, з історією і може розповісти більше, ніж в ній написано.

 

І замість присвяти

«Ієн Мак’юен вирішив безкоштовно роздавати свій роман на вулиці під час обідньої перерви. Жінки становили більшість тих, хто йому дякував, а чоловіки — тих, хто реагував підозріливо. Тому Мак’юен і дійшов у Guardian висновку: «якщо жінки припинять читати, то роман загине».

Поділіться своїми враженнями
в соцмережах

Що ви думаєте з цього приводу?

  Подписаться  
Уведомление о
Відгуки (0)
Топ кращих книг

Хочу отримувати
нові статті

Схожі публікації