Газета, скандал та віспа: перші сторінки біографії Бенджаміна Франкліна

«Я, Бенджамін Франклін із Філадельфії, друкар»


Про Бенджаміна Франкліна — одного з «отців-засновників» США, можна розповідати не одну годину. За 84 роки свого життя він встиг побувати ученим та винахідником, дипломатом та письменником, бізнес-стратегом та мислителем. Він придумав засіб захиститися від блискавки та винайшов біфокальні окуляри. Франклін упроваджував бібліотеки з видачею книжок додому та пропонував об’єднати колонії і створити федеральну модель національного уряду... І все це лише початок.

Усю історію Бенджаміна Франкліна розповідає нам Волтер Айзексон у своїй книжці «Бенджамін Франклін», перші сторінки якої ми сьогодні публікуємо для вас.

У десять років, провчившись лише два роки в школі, Бенджамін Франклін почав цілоденну роботу в майстерні свого батька, заступивши старшого брата Джона, який відбув свій термін учнівства й переїхав у Род-Айленд, де відкрив власну справу. Робота була не вельми приємною: знімати топлений лій з поверхні киплячого казана особливо докучало, а нарізати ґноти й заливати сало у форми для свічок виснажувало своєю монотонністю. Франклін швидко незлюбив це заняття. На невдоволення близьких, він виявляв «сильну цікавість до моря», попри те, що його брат Джозая-молодший незадовго перед тим потонув.

Жахаючись думки, що його син «зірветься і втече в море», Джозая став водити його на довгі прогулянки Бостоном, показуючи інші майстерні, щоб хлопчик міг «віднайти свої схильності й зачепитися за певну справу, яка втримала б його на суходолі». Відтоді у Франкліна сформувалася довічна пошана до ремісників і крамарів. А його побіжне знайомство з різними ремеслами зробило його вправним майстром на всі штуки, що добре прислужилося йому у винахідництві.

Зрештою Джозая вирішив, що найкращим заняттям для Бенджаміна буде виготовлення ножів і точіння лез. Відтак хлопчик — принаймні на кілька днів — став учнем Семюела, сина дядька Бенджаміна. Але за свою науку Семюел вимагав платні, що здалося Джозаї невиправданим, надто після того, як батько майстра стільки часу прожив під його дахом, і після всіх суперечок, що виникли між ним і братом.

Натомість радше з неминучості, ніж зі свідомого задуму, малий Бенджамін, якому в 1718 році виповнилося дванадцять, опинився в учнях у власного двадцятиоднорічного брата Джеймса, який нещодавно повернувся з навчання в Англії та відкрив свою друкарню.

Спочатку юний упертюх Бенджамін відмовився підписувати кабальну угоду: через те, що він починав своє учнівство дещо в старшому, ніж звичайно, віці, брат вимагав дев’ятирічного терміну замість семирічного. Усе ж таки Бенджамін погодився, хоча йому й не судилося навчатися аж до двадцяти одного року.

Живучи в Лондоні, Джеймс бачив і чув, як віршомази з Ґраб-стрит декламують свої нескінченні оди у кав’ярнях. Тож він швидко залучив Бенджаміна не тільки до набору літер, а й до написання віршів. Через дядькове заохочення юний Франклін написав дві поезії, засновані на поточних новинах, обидві — про море. Вірші були, як згадував сам автор, «жалюгідні», але продавалися добре, що «полестило його марнославству».

Герман Мелвілл якось написав, що Франклін був «ким завгодно, тільки не поетом». Батько Бенджаміна, аж ніяк не романтик, явно мав таку саму думку й поклав край хлопцевому віршуванню. «Батько відразив мене від цього, покепкувавши з мене й сказавши, що майже всі поети жебраки. Так я й не став поетом — а якби став, то був би, певно, дуже поганим».

Коли Франклін починав своє учнівство, у Бостоні виходила тільки одна газета — «Бостон ньюзлеттер», яку заснував ще 1704 року успішний друкар на ім’я Джон Кемпбелл, що також був міським поштмейстером. Кемпбелл зумів об’єднати сили з мережею колег-поштмейстерів від Нью-Гемпширу до Вірджинії. Завдяки цьому його книжки й газети розсилалися бекоштовно — на відміну від продукції інших друкарів, — а поштмейстери з його мережі постачали йому невпинний потік новин. 

Крім цього, обіймаючи офіційну посаду, він мав змогу називати свою газету «урядовим органом», що було важливою відзнакою в ті часи, коли преса ще не пізнала цінності незалежного статусу.

Зв’язок між професіями поштмейстера і видавця газети став таким природним, що коли Кемпбелл утратив першу з посад, його наступник, поштмейстер Вільям Брукер, також вирішив перебрати на себе й газету. Проте Кемпбелл міцно тримався за неї, на що Брукер відповів у грудні 1719 року відкриттям конкурентної «Бостон ґазетт». Щоб її видавати, він найняв найдешевшого з бостонських друкарів — Джеймса Франкліна.

Утім через два роки Джеймс розірвав угоду на друк «Ґазетт» і здійснив один дуже сміливий крок. Він заснував першу по-справжньому незалежну газету в колоніях, а також перше періодичне видання з літературними амбіціями. Його тижневик «Нью-Інгленд курант» цілком очевидно не був «урядовим органом». Історія зберегла пам’ять про «Курант» насамперед тому, що в ньому було опубліковано перший прозовий твір Бенджаміна Франкліна. А Джеймс уславився образом суворого і ревнивого майстра, який ми бачимо в автобіографії його брата. Справедливості заради варто згадати «Курант» і як першу в Америці відверто незалежну газету, зухвалу, спрямовану проти істеблішменту, як зерно, з якого виросла вся національна нешаноблива преса.

Нерозсудливо думати, що друкарі схвалюють усе, що друкують, і так само нерозсудливо вважати, як дехто робить, що друкарям слід друкувати лише те, що вони схвалюють; так... вільній пресі скоро настане кінець, і світ не читатиме нічого, крім того, що збіглося з думкою видавця.

У той час виступ проти влади в Бостоні означав виступ проти Мейзерів і пуританського духовенства у світському житті — курс на це Джеймс узяв буквально з першої шпальти першого номера газети. На жаль, обраним предметом суперечки було щеплення від віспи, у якій він пристав на неправильний бік.

Епідемії віспи регулярно прокочувалися Массачусетсом за всі дев’яносто років з часу його заснування. У 1677 році спалах забрав життя кількох сотень людей — дванадцять відсотків усього населення. Під час епідемії 1702 року, коли троє хворих дітей вижили, Коттон Мейзер почав вивчати цю хворобу. Кілька років по тому він дізнався про щеплення (інокуляції) від свого чорношкірого раба, який пройшов цю процедуру в Африці — на доказ він показав Мейзерові шрам. Мейзер оглянув інших негрів у Бостоні й з’ясував, що інокуляція була стандартною практикою в певних частинах Африки.

Незадовго до виходу «Куранта» Джеймса Франкліна в 1721 році з Вест-Індії прибуло судно «Сігорс», пасажири якого спричинили новий спалах віспи. За кілька місяців з десяти тисяч населення Бостона померло близько дев’ятисот людей. Мейзер, що здобув лікарську освіту, перш ніж стати проповідником, розіслав листи десятьом бостонським лікарям-практикам (з яких лише один мав медичний ступінь), виклавши в них свої знання про інокуляцію в африканців і наполягаючи впровадити цю практику. (Це показує, як далеко на той час відійшов Мейзер від колишніх забобонів, які змушували його підтримувати «полювання на відьом» у Салемі).

Більшість лікарів відкидали цю ідею. Те саме зробив і Джеймс Франклін у своїй газеті, хоча його мотивом було чисте бажання поглузувати із зарозумілості проповідників. У першому номері «Куранта» від 7 серпня 1721 року містився есей, який написав молодий Джеймсовий друг Джон Чеклі, нахабнуватий парафіянин англіканської церкви з оксфордською освітою. Свої стріли він спрямував проти пуританського духовенства, яке «сповідуючи ортодоксальні істини, молиться за зцілення, а закликає до щеплення!». У газеті також було надруковано філіппіку того єдиного лікаря в місті, що мав медичну освіту, — доктора Вільяма Дуґласса, — який заперечував інокуляцію як «справу грецьких бабів», а Мейзера і його колег-однодумців називав «шістьма джентльменами, відомими побожністю і вченістю, але повними невігласами з цього предмета». Це був перший приклад — дуже сильний, як на свій час, — виступу проти правлячого класу Америки.

Інкріз Мейзер, старий глава родини, обурювався: «Я можу хіба пошкодувати бідного Франкліна: хоч він і молодий чоловік, може так статися, що він дуже скоро опиниться на Божому суді». Коттон Мейзер, його син, написав листа в газету-конкурент, засуджуючи «сумнозвісну скандальну газетку під назвою “Курант”, сповнену нісенітниць, неподобства і глуму» і порівнюючи її дописувачів із «Клубом пекельного полум’я», відомою клікою франтуватих молодих єретиків у Лондоні. Двоюрідний брат Коттона, проповідник Томас Волтер, доклався до кампанії, написавши дошкульну статтю під назвою «Антикурант».

Чудово розуміючи, що скандал посприяє продажу газет, і прагнучи отримати зиск з обох боків диспуту, Джеймс Франклін з радістю взяв на себе публікацію і поширення статті Томаса Волтера. Утім його непокоїло те, що суперечка дедалі більше переходила на особистості. Через кілька тижнів він оголосив у редакторській замітці, що відмовляє Чеклі в публікації через занадто мстивий характер його висловлювань. Віднині, пообіцяв він, «Курант» намагатиметься бути «невинно-застережливим» і публікуватиме думки з обох боків диспуту про інокуляцію, якщо вони будуть «вільні від злостивості».

Бенджамін Франклін не брав участі в братовій віспяній баталії з родиною Мейзерів і ніколи не згадував про неї в автобіографії чи листах — це разюче замовчування свідчить про те, що його не тішила позиція, на яку пристала газета. Пізніше він стане палким поборником щеплення, надто після того, як його чотирирічний син Френсіс помре від цієї хвороби в 1736 році.

До того ж як літератор-початківець і шукач заступництва серед впливових старших людей він згодом стане шанувальником Коттона Мейзера, а через кілька років познайомиться з ним особисто.