Диваки, драми та джаз: 5 незвичних сімейних історій

Пригадуєте власні сімейні збори? Безліч родичів, декого ви бачите чи не вперше, трохи шуму і суперечок, розмови і традиційний обмін новинами (або шпильками). Такий собі ярмарок, навіть якщо ви збираєтесь невеличкою компанією.


Сьогодні ми вирішили поєднати найприємніше з тих сімейних посиденьок атмосферу та розповіді і при цьому організували все так, що не доведеться нікуди їхати. 5 історій 5 книжок.

«Чоловік на ім’я Уве» Фредріка Бакмана

«Він був людиною чорного й білого.

А вона була кольором. 

Усіма кольорами його життя»

Що ми маємо? А ми маємо злого дядька 59 років, який живе сам-самісінький в своєму будинку. Його трохи бісить, що довкола багато ідіотів (і повірте, він готовий про це заявити всім і кожному). І от одного п̶р̶е̶к̶р̶а̶с̶н̶о̶г̶о̶ огидного дня на порозі з'являються сусіди — він, вона і діти. Шум, гам та ще й новоспечений сусід-програміст ніяк не може припаркувати машину так, щоб не покалічити поштову скриньку бідолашного Уве. Чи варто казати, що Уве не надто радий такому сусідству? Напевно, зайве.

І от Уве, який усе життя був доволі таки небалакучим персонажем, а зараз ще й (не)намагається пережити особисту драму, вимушений як не допомагати своїм новим сусідам (бо хтось нездара, а в когось немає водійських прав у найпотрібніший момент), то відганяти від району злих бюрократів в білих сорочках і рятувати кота. Цинік і зануда, на перший погляд, Уве хоч бурчить і злиться, та все ж не відмовляється допомогти сусідам. Хай і не з першого разу.

Отака трохи сумна і незвична історія буркотуна на пенсії. Та його сусідів. І кота, звісно ж.

Цитата на пробу:

 

— Невже на цій вулиці вже ні в кого нема роботи, на яку треба ходити? — цікавиться він.

— Я на пенсії, — каже дружина Руне майже вибачливо.

— Я в декретній відпустці, — каже Парване, з гордістю погладжуючи свій живіт.

— Я айті-консультант, — гордо заявляє Довготелесий.

«Усюди жевріють пожежі» Селесте Інґ

 

«Ми знову і знову підходимо до цього питання:

що робить жінку матір’ю?

Тільки біологія, чи все ж любов?»

Американська письменниця Селесте Інґ бере за основу своїх книжок на диво прості сюжети і перетворює їх на щось таке, що здатне перевернути ваше уявлення про себе та людей довкола. Цього разу Селесте зосередилася значною мірою на стосунках батьків та дітей, хоча в першу чергу, це радше історії матерів та дочок. Історія про те, як часто ми переносимо свої страхи та сподівання на інших, про дітей, які опираються такій липкій любові і про трагедії, які є неминучим наслідком таких стосунків.

А ще це історія про «правильне» і «неправильне», про ідеали, яких не варто досягати. Перед вами історія ідеального містечка, в якому все за графіком, все по плану, включаючи висоту трави на газоні та вподобання його мешканців. Але де ви бачили, що б така ідеальність існувала довго. От і тут все змінюється з  приїздом мисткині з дочкою.

Авторка ставить перед нами купу запитань і не поспішає з відповідями. Кому залишити дитину біологічній матері, яка під впливом обставин покинула малюка, чи тій, яка доглядала дитину? І що робити, коли правильних відповідей на жодне з питань взагалі немає, як і Соломона, який вирішить розрізати дитя, щоб зрозуміти, кому його віддати.

Але проблема правил, роздумував він, у тому, що вони дають правильний і неправильний спосіб щось робити. А насправді найчастіше є кілька способів, і жоден з них не правильний і не неправильний, і не можна точно зрозуміти, ти на боці добра чи зла.

 

Він завжди дивувався ідеалізму дружини, її вірі в те, що світ можна змінити на краще, що його можна привести до ладу, можливо, навіть зробити ідеальним. І вперше в житті він замислився, чи можна те саме сказати про нього.

«Книга Балтиморів» Жоеля Діккера

 

«— Нащо вам цей старий мотлох, Маркусе?

У вас чудовий будинок, а ви перетворюєте його на комору лахмітника.

— Та це на згадку, Лео.

— Згадки всі в голові. А решта — просто непотріб»

Знайомтесь, письменник Маркус Ґольдман. У Маркуса все наче досить непогано: книжки продаються, гроші заробляються, є й час на наступну книжку і навіть непогане місце, щоб її написати. Ну чим не мрія для творчої людини? Але щось Маркусу не працюється, випадкова зустріч з колишньою коханою запускає цілий ланцюжок спогадів про дитинство та двоюрідних братів, з якими Маркус дружив в ті часи. І хоча спогади яскраві та приємні, та все ж на горизонті маячить Драма. Саме так, Драма з великої літери, щось страшне трапилося 8 років тому, і це розбило вщент усіх Ґольдманів. Помалу згадуючи, як все було, Маркус розплутує клубок спогадів, щоб зрештою зрозуміти, що тоді сталося.

«Книга Балтиморів» — родинна сага з детективним сюжетом, психологічний роман, у якому Маркус Ґольдман розгадує таємниці трьох поколінь своєї родини і пише нову книжку. Розв'язка історії відома — жахлива Драма, що зруйнувала не одне життя. Проте, чим вона була — випадковим поворотом долі чи логічним фіналом низки секретів, протистоянь та амбіцій?

Це історія про сім’ю, яку ми (не)обираємо. Про сім’ю та людей, без яких ми не уявляємо власного життя. А ще це історія про те, наскільки корисно буває подивитися на себе і ситуацію в цілому збоку. Найімовірніше, усі довкола не перемаються вашими перемогами чи поразками, люди просто зайняті своїми проблемами.

Писати книжку — це наче відкрити літній табір. У твоє самотнє мирне життя раптом без попередження вдирається цілісінька юрба галасливих персонажів і все перевертає догори коренем. Приїздять удосвіта, вилазять із величезного автобуса, галасують, ладнаючись зіграти свої ролі. І нікуди ти не подінешся: доведеться піклуватися про них, годувати, давати м помешкання. Ти за все відповідаєш. Ти ж бо письменник.

«Чекаючи на Боджанґлза» Олів’є Бурдо

 

«— Ви присягаєтеся перед усіма янголами, що підете за мною всюди, направду всюди?

— Так, всюди, направду всюди!»

Уявіть собі хлопчика, який виростає наче в казці — в квартирі з неквапливою птахою, граючи в шашки з татом подушками в коридорі та стрибаючи канапою за рекомендацією мами. Уявіть собі чоловіка, настільки закоханого в жінку, що він чи не щодня придумує для неї інше ім'я, не дивується, зустрівши вдома поштаря та півбудинку, включаючи знайомого сенатора, які прийшли на організовану дружиною вечірку, та готового танцювати з нею щоночі, слухаючи одну і ту ж пісню.

Уявіть собі жінку, яка влаштовує костюмовані вечірки, любить коктейлі, до всіх звертається на «ви» та готова везти додому через кордон пораненого журавля. Уявіть собі те життя, яким вони могли жити. Варто лише заплющити очі і ось перед вами — тендітна зеленоока жінка з сигаретою в одній руці та бокалом в іншій, чоловік з трохи старомодною зачіскою та люлькою в зубах, який йде до програвача, щоб знову поставити «Mister Bojangles» Nina Simone. Уявіть, як з кутка на них дивиться птаха, а трохи далі сидить малий, розважаючись танцями батьків.

Таку історію своїх батьків описує автор, знайомлячи читача з їхнім побутом та химерними пригодами. І навіть коли здається, що надії немає, у цій сповненій божевільного оптимізму і тихого смутку історії батько з сином готові на все, аби свято тривало далі.

Щороку один день на рік вона носила те саме ім’я. 15 лютого вона називалася Жоржеттою. І не через те, що це було її справжнє ім’я, а через те, що після Дня святого Валентина наставав День святої Жоржетти. Перспектива вечеряти разом із натовпом силуваних любовей на замовлення батькам не видавалася надто романтичною. Саме тому щороку вони відзначали День святої Жоржетти, насолоджуючись порожнім рестораном, де обслуговували тільки їх самих. У кожному разі, Тато вважав, що романтичне свято може називатися тільки жіночим іменем.

 

— Зарезервуйте нам найкращий столик на ім’я Жоржетти та Жоржа, будь ласка. Скажіть, а у вас правда вже закінчились ті жахливі тістечка у формі серця? Правда? Слава Богу! — казав він, бронюючи столик у якомусь розкішному ресторані.

«За лаштунками в музеї» Кейт Аткінсон

 

«Учора мене не існувало, а тепер існую. Чи ж життя — не диво?»

Якщо вам колись доводилося знайомитися з чиїмось багаточисельним сімейством, з усім отим перегляданням сотні альбомів та розповідями про останні три покоління, то ви можна сказати, що готові до зустрічі з героями Аткінсон. Майже.

Попереду вас чекатимуть сотні історій, які пазликами складатимуться довкола життя головної героїні Рубі Леннокс. А починає авторка з самого її народження, ба ні раніше, з моменту зачаття. Противні тітоньки, набридливі дядечки, неприємні діти і недолугі батьки, численні знайомі та сусіди — познайомитися вам доведеться з усіма. Дядечком, який так не хотів женитися, що умудрився запланувати власне весілля на фінал чемпіонату світу, і хлопчиною, який до смерті боїться йти на війну, яка його все ж наздожене, і жінкою, яка втратила на війні женихів (так, не одного жениха)... Книжка, яка просто створена для того, щоб навчити читача розуміти людей, навіть тих, чиї рішення видаватимуться безглуздими.

У 2018 році «За лаштунками в музеї» Кейт Аткінсон виграла нагороду Форуму видавців в номінації «Сучасна іноземна література в українському перекладі».

Інколи мені здається, що батьки створили таємне товариство із заплутаними, як у масонів, і часто взаємосуперечливими правилами, просто щоб ускладнити життя бідолашним дітям. Частину правил ми добре знаємо, а частину ні, тож якийсь припис вічно захоплює мене зненацька.

 

Озвучують їх без видимого порядку — учора, наприклад, я дізналася, що дівчаткам не можна закидати ногу на ногу (від Джорджа), а партія лейбористів небезпечніша за католицьку церкву (від Банті).

Written by

SMM-ниця та редакторка блогу «Нашого формату»