Розсилка

06.08.2014

Рецензія на книгу "Заложна душа" Дмитра Білого літературного критика Христини Букатчук

Рецензія на книгу "Заложна душа" Дмитра Білого літературного критика Христини Букатчук
Публікуємо тут рецензію на наш щойно виданий роман «Заложна душа» під назвою «Метаквест «заложної душі» в apriori українському просторі» літературного критика Христини Букатчук. Про це інформує літературний портал «Буквоїд».
У великій художній авторській прозі кінця ХХ – початку ХХІ століття психофольклорна ментальність зумовлена матрицею материнського коду, що визначається психосемантичною тенденцією до деструктуралізації інстинкту життя інстинктом смерті. У романі Дмитра Білого «Заложна душа» це ментальне явище фіксується ідіомою: «Наші діди зазнали біди, наші онуки зазнають муки». Традиція психолінгвістичного програмування текстів у ключі танатосу продовжує розвиватися в українському сучасному красному письменстві (Д. Білий «Заложна душа», Г. Пагутяк «Слуга з Добромиля», Є. Пашковський «Щоденний жезл», С. Процюк «Руйнування ляльки», О. Ульяненко «Знак Саваофа» та ін.).
Материнський об’єкт, який екстраполюється суб’єктивною свідомістю в об’єктивний образ, оприявлюється в серії архетипних лінгвоконцептів тексту. Проекцією материнського коду є стилістико-смислова романтизація, а також деромантизація (деструктурування материнського об’єкта).
У романі Дмитра Білого «Заложна душа» руйнація материнського лінгвокультурного коду позиціонується як національно-онтологічне прокляття. Втрата материнського об’єкта (Січі), у контексті козацького державотворення, означає нівеляцію анімістичного національного світогляду. Вербальним вираженням фіксації на материнському об’єкті в розвитку філогенезу автор обирає містико-фольклорний лінгвокод – заклинання: «Заки Січ є, да не восстах із праху Мрець...», «Усе, синку, без Січі сили мої впали, а його вдесятеро побільшали», «...І поклялися ми, що кожен зі зрадників, що Січ зруйнували і нашу Вкраїну до рук ворога віддали, прийме смерть люту... І записали ми імена зрадників, і кожен з нас витяг жереб, і кожен знав, кого стратити зобов’язаний», «...і присягнули ми завершити Святу Помсту». Навколо архетипу Великої Матері, у тексті його прототипом є Січ, акумулюється фольклорний логос. У ньому зосереджуються основні архетипні смисли, які відтворюють модель анімістичного метапростору. Таким чином, матриця материнського лінгвокультурного коду є основою для текстуального суб’єкта з психофольклорною ментальністю.
Важливим семантичними магістраліями психофольклорної ментальності у художньому тексті Дмитра Білого «Заложна душа» є лінгвопоетичні інтенції, зумовлені дією материнського коду: 1) наявність анімістичної архетипно-концептуальної сфери; 2) національний едіповий комплекс; 3) конструювання альтернативного українського міфу як занурення у глибинну психологію філогенезу; 4) демонізація фемінних суб’єктів; 5) потужна фіксація на материнському об’єкті; 6) психонаративний метаквест у міфічному материнському просторі. Першим компонентом окресленого явища є наявність анімістичної архетипно-концептуальної сфери. Художній прозовий дискурс письменника характеризується наявністю містико-романтичного тла: загадковий готичний маєток, вовкулака, живий мрець («Басаврюк ХХ»), потойбічне військо, загадкові записки, демонічні могутні істоти, макабричні ритуали, візіонерство («Чорне крило»), пробудження мертвих жертв голодомору, зсув часових рамок («Тремтіння землі») та ін.. Анімістична світоглядна модель роману «Заложна душа» зосереджена навколо архетипу Великої Матері, у локусі якого з’являється містико-історичний об’єкт – Запорізька Січ – як національна українська лібідозна матриця. Текстуальний дискурс Січі вербалізує 1) онтологічну магію сили козаків-характерників (завдяки стилістичному прийому градації): «Руки і ноги небіжчика тремтіли <...> З кожним разом рухи мерця ставали все сильнішими – і все більше напинався ланцюг», 2) прокляття й містичні вбивства (що текстуалізуються вставними наративами): «Тікайте геть від цього проклятого міста, пане старшино», «...чутки про Мерця Горлача, що виходить із могили і літає над містом, шукаючи живу кров», «...Щезло троє дівчат, які вертали з вечорниць <...> побачили вранці люди, що на тину висять прив’язані за розтріпані коси три дівочі голови», «...Далі були загадкові смерті, блиск червоних очей у нічній темряві, хруст кісток, божевілля і морок». Макабристика художньої реальності посилюється з деструкцією материнського лігвокоду: «А ще через день міщани дізналися, що пала Січ. А ще через день почалася чумна пошесть...», 3) макабричні фольклорні образи: живі мерці з могил, щезники, вовкулака, крилата чорна потвора, відьма, упир та ін.. Однією з центральних фігур материнської лінгвокодифікації в тексті є заклинання-замовляння, яка виконує сугестивну функцію містифікації дійсності. З точки зору психоаналізу, віра в абсолютну силу логоса, думки – прерогатива нарцисичного інтелекту – оскільки процес екстраполяції всемогутньої зміни дійсності словом-ритуалом продукується уявленням про всемогутність власного его. Тому в текстуальних реаліях сугестивно-креативна якість слова транслюється наративом відьми, що характеризується ритмічною макабричною динамікою: «Та ще краєм неба хмари із блискавкою йшли, і курява у степу недобре віщує; сичі у перелісках пугають, русалки ночами з води не виходять, <...> а чи ти хрещена чи наречена... чи боронь-трава тебе береже... <...> а може, знаходила ти срібне кільце-обручку...», «...із крюка зірвала пук трави, закричала щось ворожбитське і кинула в дівчину». Іллокуція мовленнєвого акту відьми спрямована на знесилення Оксани, героїні «Заложної душі». Мета заклинання здійснена в повній мірі: «Під ці слова-голосіння все в голові запаморочилося у дівчини, <...> немов хтось став її душити», «Оксана поточилася – їй здалося, що суха трава миттєво обкрутила її талію. Усе попливло перед її очима, і дівчина впала на підлогу». Фіксація на материнському об’єкті, Січі, породжує національний едіповий комплекс, що оприявлюється в текстуальних лінгвореаліях у вигляді національного братоборства: «Дивиться Яків на них – нема лютішої ненависті, як між рідними братами», «І вже виросло в Україні нове покоління, яке звикло лити братську кров наче воду». Боротьба за домінантне соціально-політичне становище в бездержавному просторі деструктурує материнський національний лінгвокультурний код, оскільки механізми, які повинні привести до влади, спродуковані танатичними імпульсами, а відтак деконструюють материнський об’єкт. Тому виникає потреба у його реконструюванні.
Для цього у психіці текстуального інтелекту активізуються лібідозні механізми, що монтують ідеальну самість материнського об’єкта – Січі та її оточення. Відтак у текстуальних реаліях Дмитра Білого відбувається конструювання альтернативного українського міфу як занурення у глибинну психологію філогенезу. Письменник проектує анімістичні архетипи-концепти та їх патерни у віртуальний материнський лінгвокод роману, чим зумовлює виникнення нового українського метадискурсу. У рамках якого, на семантичному рівні тексту, здійснюється «велика помста» руйнівникові Січі (Великої Матері), на наративному – розгортається оповідь про тотальну містичну силу характерника та його скарби, про містичний шлях-повернення мертвого козака до життя, про його перемогу в бою з мертвецями, упирем та ін.. Таким чином, вербалізовані автором віртуальні містичні реалії векторуються в простір дії танатосу як конструктивні механізми лібідозної національно-української енергії. Якщо в межах лібідозної психічної сутності материнський лінгвокультурний код проектується на ідеальну самість материнського об’єкта, то в межах мортідозних енергій, він зміщується у простір деформованої фемінності. Така динаміка вітаїстичних і танатичних механізмів підсвідомого повною мірою реалізується в романі «Заложна душа». Одним із найяскравіших увиразників негації материнського об’єкта є демонізований фемінний суб’єкт.
Дмитро Білий вербалізує амбівалентність материнського лінгвокультурного коду в метаструктурній опозиції – «дівчина-жертва й відьма». Демонізація жінки й ідеалізація невинності жінки-жертви – смислова домінанта текстуальної біполяризації, яка відображається в наративному зрізі тексту в стилістиці “чорного романтизму”: «...перекручене спотворене обличчя з гачкуватим носом, червоними і глибоко запалими очима. <...> зіниці глибоко запалих очей безперестанку бігали по стінах, мертво-жовте обличчя перетинали глибокі зморшки, а з покривленого чорного рота виривалося сморідне дихання», «Покинь мене, навіжена відьмо!» Присутність фемінно-демонічного тла як противага ідеальному материнському – свідчить про потужну фіксацію на материнському об’єкті, про яку вже було сказано. Однак варто акцентувати увагу на тому, що апріорне концептуальне уявлення про «хороший» і «поганий» об’єкти у психічній свідомості людини первинно закладається на пренатальному етапі розвитку і вміщується саме в материнському образі. Тому синтез демонізації й ідеалізації фемінності максимально об’єктивно структурує в семантико-наративному дискурсі роману сутність материнського лінгвокоду. Сукупність таких текстуальних факторів як фіксація на материнському об’єкті, конструювання альтернативного національного міфу, спродукованого анімістичною (фольклорною) концептосферою, утворює матрицю для того, щоб психонаративний метаквест «Заложної душі» розвивався в темпорально-локативних реаліях міфічного материнського простору.
Сегменти романної нарації кодуються архетипними смислами національної містики та фіксації на материнському об’єкті. Метапростір Великої Матері екстраполюється в образ Степу (грізного поля бою – «поганий об’єкт» та солодкого забуття – «хороший об’єкт» сідомості). Його темпорально-локативні якості інтегрують метаквест твору. Екстраполяція архетипного тіла Великої Матері у символічне «тіло» Степу досягає кульмінації у ситуації повернення до могили, у якій з’являється концепт апокаліптичного вершника: «Іноді козак гнав чвалом коня відкритим степом і при світлі місяця здавався одним із вершників Апокаліпсису, чия тінь блискавкою руйнувала спокій цього приспаного краю». У системі материнського лінгвокультурного коду концепт «могили» ідентифікується з архетипом материнського лона. Тому повернення запорожця з далеких мандрів у степові простори символічно ототожнюється з відходом у потойбіччя як матеріального увиразника тіла Великої Матері: «...козак, упавши на коліна, почав розривати землю своєю зброєю. <...> У домовині, склавши руки на грудях, лежав молодий чорновусий козак. <...> козак Новодерев’янківського куреня Війська Запорізького Низового Остап Лелека». Однак метавідхід у потойбіччя для суб’єкта оповіді неможливе. З позиції анімістичного світогляду, маючи на собі прокляття «заложної душі», козак приречений на нездатність померти – тобто, на неможливість повернення до материнського метафізичного простору. Таким чином, психонаративний метаквест твору, маючи формальний фінал, у семантико-стилістичній сфері – незавершений, а подорожі й пошуки його героя набирають ознак опановування міфологічного материнського простору як пошуку цілісності самості психічного суб’єкта. Материнський лінгвокультурний код у романі Дмитра Білого «Заложна душа» спроектований свідомістю нарації з анімістичних (фольклорних) архетипів. Вони утворюють у тексті психофольклорну модель поведінки героїв та окрему метаквестивну структуру оповіді, що інтегрується в просторі психологічної фіксації на національно-українському материнському об’єкті.


Прес-служба мистецької агенції «Наш Формат»

Повернення до списку

top