Розсилка

25.04.2017

Живий роман про живих людей: для чого читати «Долі та фурії»

Живий роман про живих людей: для чого читати «Долі та фурії»

Інколи книжку обираєш за назвою, інколи за обкладинкою чи порадою. А буває й так, що сходяться всі ці обставини – назва «Долі та фурії» інтригує, так само як скелети та квітки на обкладинці, роман радять друзі, книжкові блогери та навіть…Барак Обама! От від кого не очікуєш порад класної художньої літератури, так це від президента Америки – здається, що високопосадовці читають тільки ділову літературу. А тим часом книжка вже в руках…


До цього про Лорен Грофф я знала лише те, що Стівен Кінг порівняв її дебютну книжку «Таємниці Темплтона» з серією про Гаррі Поттера. А це вже вагома причина звернути на авторку увагу.


Сюжет


У назві роману «Долі та фурії» жодних натяків: долі – це міфологічні богині долі (отакої!), а фурії – помсти. Це книжка з двох частин, які протиставляються одна одній.


У першій частині авторка знайомить нас з улюбленцем долі. Ланселот Саттервайт високий, гарний, харизматичний. У нього всі закохуються, він теж любить усіх навколо. Люди щасливі бути поруч з ним. Його усмішка осяює найбільшу кімнату, у нього гарний сміх, він – душа компанії. Герой поволі розказує читачу історію свого життя. З початку його розповіді й до кінця, подія за подією, емоція за емоцією, ми дізнаємося з якого тіста зліплений Лотто, чого йому вартує ота його легкість, доброта й відкритість. Як з незграбного підлітка він стає центром студентського всесвіту, закохується в жінку – світло його життя, будує успішну кар’єру драматурга і лишається так само тендітним та чуйним всередині, як в молоді роки.


У другій частині історію розповідає Матильда Саттервайт – єдине кохання Лотто, якою він захоплювався все життя, яку носив на руках і вважав, що він її не вартий. Це жінка-стрижень. Тендітні і неговірка. Розпочавши читати другу частину, ми не знаємо про героїню нічого, окрім того, що розповів Лотто, але відчуваємо, що тут прихована якась таємниця. І вона в розповіді Матильди розкривається сповна.


Читаєш і почуваєшся, ніби в ляльковому театрі. І бачиш, як чорнобородий товстун Карабас-Барабас перетворився на худеньку білявку. Те, що здавалося гарним збігом обставин, усмішкою долі, виявляється добре спланованим й зіграним. Частинки пазла самі собою не складаються – завжди є той, хто поєднує їх власноруч. Стає моторошно, огидно й дивно – а якщо воно так не тільки в книжках?


Сама Лорен Грофф постійно присутня в тексті: вона з’являється, щоб щось роз’яснити й нерідко – обламати крила.


Враження


Десь зустріла відгук, що «Долі та фурії» – це пересічне легке чтиво на час відпустки, щоб відпочити душею. Однак для мене це був один з тих романів, які емоційно важко читалися.


В іншій рецензії на роман зазначалося, що кожна жінка віку 30+ зможе впізнати себе в Матильді, бо більшість чоловіків мало цікавить те, як дружині вдається вести домашнє господарство та піклуватися про родину. Але це – тільки вершечок айсбергу! Найпростіша аналогія, що може прийти після прочитання книги.


Першу частину роману ти гойдаєшся на емоційних гойдалках з Лотто. Часто відволікаєшся, бо роман викликає багато переживань, від яких виснажуєшся. Друга частина вимагає концентрації, робить тебе уважним та зібраним. У двох частин книжки різний темп оповіді – Лотто говорить так, як живе, – поволі. А Матильда наче пише на прихоплених з кав’ярні серветках.


Від великих розділів першої частини та скупих за об’ємом, однак багатих на зізнання другої, голова йде обертом. Читач «Доль на фурій» – наче на перегонах. Все це не робить книжку поганою – адже не можна сказати, що трояндові кущі не гарні, бо крізь них важко йти. Просто Лорен Грофф підіймає дуже важливі теми, а їх не завжди просто сприймати.


Не впевнена, що «Долі та фурії» сподобаються кожному. Адже це не легкий роман, проте – життєвий. А хіба життя буває простим?


Аналогії


Мені роман «Долі та фурії» видався схожим на «Загублену» Девіда Фостера. Обидві книжки передають важливу, хоч і стару як світ думку: чужа душа – темний ліс. Якими б відвертими та відкритими вам не здавалися ваші стосунки, це ще не означає, що так є насправді. Гарний образ для цієї ж думки створив американський письменник Марк Данилевський у романі «Будинок листя». Він описав як дім, в якому ти живеш, постійно трансформується, тому в ньому легко заблукати. Лорен Грофф не використовує символи, а відверто показує – ось історія життя з точки зору однієї людини, а ось як воно було насправді. А тепер – живи з цим.


Післясмак


Чим більше сторінок я прочитувала, тим сильніше мені хотілося відкласти книгу й поговорити з реальними людьми про їхні дитячі страхи, улюблені спогади й життєву мотивацію.


А дочитавши, я довго не могла заснути. В голові роїлися питання. Як жити далі, коли з’ясував, що ніколи насправді не знав людину, з якою стільки років ділив ліжко, дім, думки, переживання й емоції? Коли розумієш, що заради не свого, а чужого щастя людина створила павутиння брехні… Що краще – жити не знаючи й насолоджуватися тим, що маєш, чи знати правду? Чи можна її пробачити попри біль? Взагалі, що є добре, а що погано?


У своїй книжці Лорен Грофф закликає читача придивитися до стосунків із коханою людиною, до матері чи друга, знайти підводні камені й щось із ними зробити. Або ж залишити їх і вважати усе вигадками доль та фурій.


Юлія Рябухіна

Фото: Ольга Трухан


Купити книжку «Долі та фурії» можна тут.


 


Повернення до списку

top